Розділ 17. "Червона вантажівка"

2039 рік. 14 Травня 
Німеччина Гамбург.
Логістичний хаб при “Seefrachthafen”
—  Йоганес, мою машину, завантажили? — Коротким питанням, запитала Марта, у чергового, входячи до входу вантажного комплексу над яким було написано великими синіми буквами “Wareneingang”   
— Ну звісно! Твою як завжди  вантажать першу. — Відповів чоловік, натискаючи на кнопку розблокування турнікета.    
    Марта увійшла в середину, подарувала свою посмішку черговому, та неквапливо попрямувала в ту сторону де стояло в ряд багато вантажівок. Ранішнє світло м'яко освітило яскраво червону вантажівку, відбиваючись золотистим променем від хромових та металевих деталей.  Вона підійшла до машини, притулилась до крила авто та тихо ледь чутно промовила: — ну, що  моя маленька, ти готова? —  гладячи гладко відполірований кузов авто, вона підійшла до дверей, відкрила їх та заскочила у середину. Усівшись на сидіння вона опустила сонцезахисну шторку та уважно поглянула на себе у маленьке дзеркало. Середньої довжини світле волосся спадало на плечі м'якими хвилями, — трохи розпатлане після ночі, але це нам не перешкода,егеж? —  Вона промовила та  пригладила зачіску  пальцями, втягуючи губи у задумливу лінію. Її спокійні очі наповненні глибиною безсонних ночей в довгих  тихих рейсах, ковзнули у бік на торпеду, де була фотографія чоловіка та дитини. Вони с посмішками дуркуючи, оживали на кілька секунд, перед блискавкою фотокамери яка назавжди зберегла цей момент у пам'яті голографічного й живого відеофотознімка. На пасажирське сидіння вона кинула термос із кавою, пристебнула ремнем безпеки маленьку плюшеву іграшку, глибоко зітхнула, кинула останній погляд у дзеркало й стягнула куртку з плечей. Метал змійки зачепився за прядку волосся, вона посміхнулась і прибрала її за вухо. — Ну що, дорогенька, поїхали… — мовила тихо сама до себе й увімкнула запалювання натиснувши кнопку старт.
    Яскраво червона вантажівка виїхала із логістичного комплексу Гамбурзького морського порту(Seefrachthafen), і виблискуючи хромовими деталями на сонці, почала розганятися по дорозі. …Двигун гудів рівно, за вікном тягнувся весняний пейзаж, дерева прокидались тягнучись до сонця набухлими бруньками й невеликим листям. В салоні тихо звучало радіо. Жінка не слухала його, вона просто не хотіла бути в повній тиші. Минуло лише пів години, як вона виїхала зі складу, коли екран бортового месенджера блиснув вогником вхідного повідомлення. Марта машинально кинула погляд на екран — хм..незнайомий відправник, — подумки промовила вона й  торкнулася екрана. Повідомлення розгорнулося автоматично, а вона ще до того, як зображення стало чітким,  відчула, як всередині щось обірвалося. На екрані знайомий інтер’єр кімнати. Ланцюг, прив’язаний до труби тягнувся змійкою до її чоловіка. Син сидів поруч, наляканий, в сльозах. Хтось поза кадром тримав камеру, мовчки. Потім з’явився голос, холодний і механічно спотворений: — Ти повинна заїхати на закритий при річковий склад за адресою Мюгенбюргерштрассе! Отримати вантаж! І доставити його до України, завтра о півдні! Без зупинок! Без питань! Без додаткових вантажів! Кузов  зачинений до самого кінця! Якщо відкриєш — вони помруть. Якщо зупинишся — вони помруть. Якщо спробуєш повідомити поліцію — вони помруть. — Екран згас. 
    Марта завмерла, мов статуя й сиділа нерухомо, втиснувшись у крісло. Весь світ здався нереальним. Вона стиснула кермо так, що кісточки пальців побіліли. ЇЇ свідомість ще не зрозуміла, що сталося. Короткий сигнал знову сповістив про нове повідомлення. Монітор заграв новим відео: Чоловік сидить прикутий за ногу на підлозі, спиною притиснутий до стіни, руки за спиною зв’язані пластиковими стяжками.На цей раз його губи розбиті, а на підборідді засохла кров. Погляд втомлений. Поруч її хлопчик. Йому всього десять. Він сидить, притиснувши коліна до грудей, очі налякані й червоні від сліз. Рот заклеєний широкою чорною стрічкою. На зап’ястях  мотузки. Вони тремтять, але намагаються триматись. Камера трохи повернулась на силует чоловіка в чорному одязі. Його обличчя повністю закрите маскою без жодних розпізнавальних знаків. Він нічого не каже, просто тикає пальцем на камеру, жестом попередження. І тоді звучить той самий голос: — Ти повинна доставити вантаж до центру України. Без зупинок. Без запитань. Без додаткових вантажів. Кузов не відкривати. Ніде. Ніколи. Якщо відкриєш — вони помруть. Якщо зупинишся — вони помруть. Якщо звернешся до когось — вони помруть. — Відео знову раптово обірвалось.
    Всі звуки згасли, окрім нарощуваного гуркоту власного серцебиття. Кермо під її пальцями вібрувало, машина летіла дорогою, а вона вже не відчувала ані асфальту, ані себе. Сльози побігли по щоках, всередині все стиснулось, немов її душу затисли в лещата. У голові лунала одна думка з питанням: —  як так сталося, та чому вона, чому? — Це пастка… але в мене немає вибору. Хто вони? Що буде в кузові? — Їй захотілося зупинитись. — Ні. Я не можу ризикувати! — Вона завжди відчувала, коли щось «не так». І зараз це «не тек» буквально кричало у вухах. ЇЇ інтуїція, яка ніколи не підводила в рейсах, а може й здоровий глузд який почав повертатися до неї, підказував їй, що потрібно щось вигадати, адже не залежно від результату вимог її сім'я загине.  — Вони цілі доки вантаж буде в дорозі! — Ця остання думка змусила її знову поглянути в дзеркало. І холод пробіг по спині.
    Машина їхала по заданому маршруту на таємний склад. А вона  мов тінь себе самої намагалась утриматись в межах розуму. Не дозволяючи паніці зруйнувати контроль. Ззовні пейзажі змінились на вулички із комерційними будівлями. Вантажівка, з легким гудінням двигуна, прикотилася до таємного складу. На в'їзді її чекав чоловік у масці, він жестами показав їй розвернутися та стати задом до рампи. Вантажівка слухняно розвернулась і з шипінням та з характерним сигналом заднього ходу припаркувалася до вантажної рампи.  Водійка, обережний оглянула все навкруг й хотіла, вийти з кабіни, але чоловік перезарядив автомат та направив на ствол —  залізла назад! — гаркнув він. 
    Невідомі люди вибігли із приміщення та відкрили задні ляди кузова. По рампі їхав великий погрузчик із вантажем. Марта у вікно заднього вигляду помітила ,як їх завантажували дуже важкий металевий бокс.  Бокс виглядав як  звичайний транспортний, але безпомилково випромінював загадковість, силу та важкість, яка спровокувала легке передчуття тривоги. Кара, металевим звуком скрипнула причепа підняла таємничий вантаж. Команда, що скупчилася біля складу, мовчки спостерігала. Глибокі думки перекрили всі її емоції, в голові крутилося  те, що може бути всередині. Коли бокс зрештою опустився на платформі автомобіля, тривога осягнення новою хвилею накрила її.   Що ж приховує ця масивна металева коробка? Але десь глибоко, на самій межі свідомості, вже зароджувався протест. Маленький, майже нечутний. Такий, що може вирости в щось більше. Бо вона — не просто водій. Вона — мати. 
    Двоє міцних хлопців підійшли до кабіни авто. Один з одної сторони інший з іншої. Вони прикріпили докстанції з дронами. Потім інший постукав  до неї у двері. — Агов драйвер — гукнув він. Вона відкрила та з острахом подивилась на нього. Він протягнув їй маленьку флешку — Ось тримай, під'єднай це до свого бортового гаджета. Тут маршрут куди їхати й повідомлення для тебе.  — Він розвернувся і пішов геть. Всі інші рушили за ним. 
    Марта, вставила флешку у роз'єм і її екран почав відтворювати відео. її чоловік із зав'язаним очима говорив: — Марта, ти повинна зробити те, що вони просять, наш хлопчик у них! Марта вони його забрали ! — Він схлипнув. Її серце тьохнути й стиснулось, а сльози набігли на очі. Відео продовжилось, невідомий чоловік у масці грався з дитиною, потім відвернувся від нього і металевим голосом промовив — Отже, Марта, ти знаєш, що робити, достав вантаж і все буде в порядку. Всі дані  маршруту завантажені до твоєї навігації. І не здумай щось утяти. Ми слідкуємо за тобою . Два безпілотники які прикріпили тобі на кузов, будуть тебе супроводжувати й слідкувати за кожним твоїм рухом. Тож вирушай в дорогу у тебе мало часу….
    Вона натиснула кнопку пуск і вантажівка почала їхати, на екрані вибудувався маршрут за яким вона повинна слідувати — Кінцевий пункт село Семидуби, Кіровоградська область, Україна! — Зображення на мить продемонструвало увесь шлях тонкою смужкою яка пробігла через Німеччину, Польщу та частину України, а далі штучним чоловічим голосом промовила — до кінцевої точки 1746 кілометрів, середня швидкість 130 кілометрів, час в дорозі 16 годин 39 хвилин, заправка пальним, зарядка електробатарей потрібна через 1200 кілометрів! Нагадати вам про Автозаправляльну станцію? — запитав бортовий комп'ютер. — Так, будь ласка — відповіла Марта поглядаючи на монітор і на дорогу одночасно . З борту кабіни один із дронів вже відірвався від докстанції та почав слідувати за вантажівкою.  — Бляха ця жужача херня завжди буде слідувати за мною — промовила спеціально в голос, щоб перевірити чи не слухають її в машині.  Через секунду монітор мультимедії висвітився коротким написом — ТАК, ЗАВЖДИ! — Після прочитаного, підтвердивши свій здогад, вона сильніше стиснула кермо, і натиснула педаль газу.