Розділ 15. "Новий світанок над горизонтом"

2039 рік. Березень
Україна. Семидуби 
Артефакт

 У великій залі, що була схожою на древній храм стояло  біля десятка людей. Вони стояли мовчки споглядаючи незвичний для них простір приміщення. Стояли й чекали чогось.  На їх обличчях виднілась розгубленість і захопленість від того, що вони бачать. Стіни,  висічені зі скальної породи, поєднували у собі природну грубість та штучну витонченість. У деяких місцях вони були відполіровані до дзеркального блиску, а в інших  залишалися шорсткими, ніби час не зміг стерти сліди давніх майстрів. Візерунки, на стінах, нагадували ієрогліфи або символи загублених цивілізацій. Вони мерехтіли теплим золотавим сяйвом, що змінювалося залежно від кута зору, ніби володіли власною енергією. Між символами простягалися тонкі лінії синьо-зеленого світла, які текли немов енергетичні потоки, підсилюючи відчуття, що сама зала є частиною живого організму. 
   З великого входу почулися кроки. Всі повернулися і затаїли дихання у передчутті. 
До залу увійшли троє людей. Гарпун, людина у військовій формі та президент України. 
— Вітаю вас! З порогу проговорив президент. — Радий, що всі зібрались, і вибачте, що змусив вас чекати — Всі присутні схвально покачали головами. Президент наблизився до них  та протягнув руку вітаючись з кожним особисто! — Павлович ведіть нас далі. — Президент рукою запросив Гарпуна, взяти на себе подальші дії.
— Ідіть за мною.  — Всі послідували за Гарпуном роздивляючись навкруг. З кожним кроком, підлога неначе оживала відкидаючи їхні тіні у якійсь загадковий химерний танець. Вони раз пораз кидали погляд то на підлогу то на верх. Стеля висока, оздоблена геометричними візерунками, які нагадували карту зоряного неба. Її поверхня, утворена з темного, майже чорного матеріалу, відбивала слабкі відблиски, наче нескінченний космос простягався прямо над головою. У самому центрі якої  світився сонячний диск, її ніжне тепло поширювалося по всій залі. Диск неначе пульсував, а його світло  то яскравішало то тіснішало, що іноді нагадувало затемнення сонця в момент найвищої кульмінації. Всі присутні зрозуміли, що ця зала була не просто приміщенням! Вона була хранителем таємниць, місцем, де звичне їх розуміння світу втрачало своє значення.
 Пройшовши деяку відстань. Гарпун зупинився і тиша їх огорнула. Люди були здивовані та ошелешені побаченим,  втративши дар мовлення вони просто мовчки стояли й кліпали очима. Гарпун клацнув пальцями й звук цього клацання луною розлетівся по приміщенні. Навкруг почали виростати із полу крісла. — Прошу сідайте. — Промовив Гарпун. Всі кволо озирнулись і почали облаштовуватися на кріслах. Як тільки вони розсілися по центру так само виріс великий круглий стіл.  
Президент прикрив очі затамував подих, трохи почекав…, повільно піднявся зі свого трохи більшого крісла. Він кинув погляд на зібраних і на кожного, хто сидів у цій залі, і, вдихнувши глибше, почав промову.
– Сьогодні ми стоїмо на порозі нової ери! Те, що ще вчора здавалося неможливим, сьогодні стає реальністю. Ми – ті, хто змінить хід історії, хто прокладе шлях крізь невідомість, хто зруйнує старі обмеження й відкриє нові горизонти для всього людства! Його голос дзвенить у повітрі, відлунюючи від стін, ніби грім перед бурею., Його постать випромінює впевненість і рішучість. – Багато поколінь прагнули доторкнутися до незвіданого, розширити межі можливого. І сьогодні ця честь випала саме нам! Ми! Більше не обмежені рамками старого світу, ми – провісники нового світанку! Віднині все, що було раніше, померкне перед сяйвом майбутнього, яке ми самі створимо. Те, що ми зробимо тут і зараз, стане легендою, яку передаватимуть у віках! — Він зупиняється на мить, дивлячись в очі кожному. – Від цього моменту історія людства пишеться з чистого аркуша. Ми – її автори! Наш вибір, наші дії визначатимуть шлях не лише для нас, а й для тих, хто прийде після! І нехай страх перед невідомістю не скує наші серця, бо ми не просто глядачі – ми будівельники нового світу! Історія запам’ятає цей день, запам’ятає нас, як тих, хто відважився прокласти шлях крізь темряву до світла! — Він підносить руки до гори до стелі де сонце спалахнуло яскравим світлом, його очі у цьому сяйві палають рішучістю. – Сьогодні ми не просто люди. Сьогодні ми – вогонь, що запалить зорі!  — Руки які він мить тому тримав до гори склалися у долоні й показали на центр столу де раптом, почав з'являтися сяйнистий силует. Світло поступово формує фігуру – витончену, жіночну, але водночас нереально ідеальну. Очі присутніх розширюються від здивування. Дехто навіть відсувається назад, намагаючись усвідомити побачене. 
– Вітаю, – лунає спокійний, але водночас глибокий голос. – Моє ім’я Нубіра. В залі панує оглушлива тиша. Люди затамували подих, не в змозі вимовити ані слова. Одні переглядаються, не знаючи, як реагувати, інші ошелешено втупилися в голографічну постать. Їх серця забилися у шаленому ритмі! Вони зрозуміли, що стоять на межі чогось по-справжньому грандіозного. 
 Президент який вказував на стіл, розставив руки в сторони й закінчив промову словами: —  “Початок покладено. Новий світанок вже над горизонтом….”

2039 рік. Кінець січня 
Україна.Одеса 
Офіс Компанії IVKRO Group

 Вечірнє світло приглушено лягало на стильний інтерактивний стіл із червоного дерева, за яким сидів я, Карина, Віталій та його дружина Маргарита. На столі стояла відкоркована пляшка хорошого віскі,  а поруч чашки із ще гарячою кавою. Вечір обіцяв бути важливим. 
  Я зробив ковток і подивився на Віталія. — Отже, друже, ти хотів щось сказати, — почав я, відчуваючи, що той наважується на серйозну розмову.
    Віталій трохи посміхнувся, потер підборіддя й відставив склянку. — Влад, ми з Марго багато думали. Останні роки були шаленими. Компанія росте, проєкти стають все масштабнішими. —  Він подивився на Марго. Її очі світилися довірою, а легка  усмішка на її обличчі сигналізувала схвалення. І його серце наповнилось теплом, і він наважився  говорити далі. —  Але знаєш… Я втомився. Хочу відійти від справ. 
    Я зиркнув на Карину, яка уважно слухала. Нахилився вперед, поклавши руки на стіл. — Ти хочеш продати свою долю? — уточнив я.
— Так. Але не стороннім людям. Я хочу, щоб її викупив ти. Я знаю, що в надійних руках наша справа не розвалиться.
    Карина перевела погляд із Віталія на мене. Її очі відображали змішані емоції, здивування, інтерес, а можливо, навіть тривогу.
— Ти серйозно? — спитав я. — Хоча вже розумів відповідь.
— Абсолютно. Я хочу переїхати. Розпочати нове життя в США. Знайшов ідеальне місце — Ешвіл, Північна Кароліна. Там тихо, спокійно. Саме те, що мені потрібно після цих років шаленого темпу. 
Я зітхнув і провів рукою по своїй лисині. — Чесно кажучи, я не здивований. Ти давно про це думав, правда?
— Так, але зараз остаточно вирішив. Він відчув полегшення, а його обличчя м'яко розслабилось. Внутрішній голос, що постійно підказував йому сумніви, тихо замовк. 
    Я стиснув пальцями край склянки, задумливо глянув на віскі, а потім перевів погляд на Віталія. — Якщо так, я готовий викупити твою долю. Карина, що думаєш? — Вона на мить задумалася, потім кивнула.
    Віталій підняв келих. — Тоді домовились? Влад, я радий, що передаю це саме тобі.
    Я усміхнувся й підняв свій келих. — Домовились. За новий початок для всіх нас! Я зробив невелику паузу, а потім додав: — Але є одна річ, яку я хочу зробити! Віталь, ти завжди був частиною цієї компанії, і тому я залишаю тобі 20% частки. Це завжди буде твоє, незалежно від того, куди заведе тебе життя. Якщо ти захочеш повернутися  компанія буде відкрита для тебе. Віталій здивовано поглянув на мене, потім глибоко зітхнув і зворушено усміхнувся. На його очах забриніла сльоза. — Влад… Це несподівано. Дякую тобі.
— Це не просто бізнес, друже, — сказав я, торкнувшись його плеча. — Це наша спільна справа, і я хочу, щоб частина тебе завжди була з нами. Карина і Марго з теплою посмішкою переглянулися. У цій кімнаті не було просто бізнесменів тут були друзі, які пройшли довгий шлях разом. — Тоді за нашу дружбу, — підсумував Віталій, піднімаючи келих. — За дружбу! — Повторили всі в один голос, і келихи з легким дзвоном зіштовхнулися в повітрі.