Розділ 5 " Корабель "

 2038 рік.
 Кінець листопада
 Україна.   Село Семидуби.
Польовий штаб СБУ. 

        
Коптер прорізав низьке осіннє, хмарне небо. Гвинти шуміли розкидаючи навсібіч краплі дощу  піднімаючи з землі жовто-чорне листя. Вітер вогким повітрям  бив у боки корпусу, розхитуючи металеву пташку наче маятник. Село, до якого ми наближались, у глухій незатишній осені виглядало мертвим. Жодного світла в вікнах, жодного руху. Навіть собаки не висовували носа з будки. А поля розмиті в грязюці, мов розчинилися в тумані. Дерева стояли чорні, покручені, як свідки, що занадто багато бачили. На узліссі, де закінчувалась ґрунтова дорога, темнів табір, кілька армійських наметів, пара броньованих машин, димок від польової кухні, та гул від водневих генераторів.  Люди в камуфляжі та темних дощовиках стояли під мілкою січкою дощу. Вони не ховаючись, стояли мов самі були частиною промоклої землі.
Гвинтокрил сів важко, мов не хотів торкатись цієї місцевості.Я вийшов разом з офіцерами СБУ та Гарпуном. Холод одразу вдарив у лице  не просто прохолодою, а пронизливою вогкостю, сирий вітер,залазив під одяг і пробирав кістки. Я ступив кілька кроків під ногами зачвакала  глина, листя і смердюча багнюка. Повітря пахло димом, мокрою деревиною й чимось ще… чимось незрозумілим, наче металевою іржею зсередини. Один зі спецпризначенців у мокрому дощовику по якому скапувала вода підійшов ближче: — Ми чекали вас, — сказав він хрипко. 
— Дорофеєв тут. — Різкими словами відповів Гарпун. 
— Так всі вже тут! —  Його обличчя, було мокре та бліде від холоду.
Я трохи озирнувся, а потім заглянув у вікно коптера Пілот у шоломі дивився на нас навіть не ворушучись — Щось тут не так — подумав я. Ми зайшли в один намет, всі вишукались і привітались по армійські. — Всім вільно! — Гаркнув Гарпун. — Знайомтесь це Влад. — Він показав на мене. А люди в білих халатах наблизились та почали мене оглядати. Намет був схожий на лікарняну палату, але замість ліжок тут були столи із моніторами та камерами .
— Знайомтеся це лікар Дорофєєв Віталій Валентинович, він буде слідкувати за твоїм самопочуттям та фіксувати все що буде відбуватися з тобою .
— Так це правда. —  Мовив високий худорлявий чоловік років 60,поправивши круглі окуляри на своєму вузькому обличчі. Та продовжив. —  Ми одягнемо вас у скафандр, аби ви там нічого не підчепили.  Іііі — він трохи помовчав,  стиснув  до біла свої тонкі губи ,продовжив — ми хочемо встановити датчики на вас, на вашу голову та тіло ,аби фіксувати всю вашу активність. Декілька моніторингових  апаратів . — Він торкнув рукою свої сиві кучері,поправив зачіску промовив — звісно якщо ви не проти ? 
    Я був не проти, мені самому було цікаво, що це за фігня зі мною відбуваються. 
Через деякий час все було готово . На мене спочатку натикали дохренацька датчиків,  що як присоски присмоктались до моєї шкіри, сунули навушник у вухо, та одягли мене в добіса не зручного костюма на кшталт того, що водолази носили років так 100 назад.  І почали показувати як защібати шолом із прозорим склом.
      Ми вийшли з будівлі та сіли до невеликого досить старого мікроавтобуса, здається він навіть був на двигуні внутрішнього згоряння, все тхнуло бензином . Двері автобуса зачинилися, двигун запустився. Всі зайняли свої місця. Колеса почали рухатися. Військовий водій увімкнув музику , і по салону почала лунати стара, але дуже відома усім пісня “Червона Рута” . Під цю пісню ми виїхали на ґрунтову і розм'якшу дорогу ,та пробуксовуючи почали рухатися до вже знайомого мені об'єкту. Ми тряслись наче кілька в томаті у дуже комфортному в переносному значенні транспорті. Слова з пісні червона рута  “Ти признайся мені. Звідки в тебе ці чари” спонукали мене  далі аналізувати свої відчуття з якими я зіткнувся. 
— Здається дощ стає сильнішим. — Вигукнув хтось із пасажирів автобуса.  
Я поглянув на вікно та сфокусував свій погляд на краплі, що стікала по склу зверху вниз. Скло від мого подиху почало запотівати, а я дивися на це та крутив у себе в голові різні, думки , які так чи інакше були пов'язані з тим що я хотів збагнути ,що це насправді за об'єкт та чому я так реагую на нього.  Бус почав знижувати швидкість та пригальмовувати.   Пасажир з права від водія постукав по передній торпеді, вигукнув — Так прибули ! Зараз пройдемо перевірку і далі по плану як домовлялись —  Мікроавтобус повернув до великих металевих воріт синього кольору. Він зупинився, а до водія ззовні підійшов військовий та постукав у вікно. Той опустив його та дав якійсб шматок скла на якому оживало зображення.
— Так, все ок,  проїжджайте. На вулиці вже йшов сильний  дощ, наш бус спробував рушити, але без успіху. Колеса прокрутилися в багнюці, і він почав боксувати .  
— Та блять! Як ця стара рухлять  мене за..ї..бала! —  Грубо виялався водій. 
—  Добре встаємо виходимо і прямуємо до саркофага, супроводжуємо об'єкт, а там все як за планом — Продовжив військовий який сидів з права від водія. Він вискочив на зовні та відкрив великі бокові двері мікроавтобуса. Двері відчинилися і ми всі повивалювалися в багнюку під проливний дощ. Від такої сирої погоди, люди машинально повтягували голови , та почали напівбігом рухатися до будівельного майданчика чвалуючи та ковзаючи по розмоченій траві, ґрунту та ще якогось будівельного бруду. Біг і я за ними  втому напрямку де втратив свідомість минулого разу. В міру наближення до саркофага, знову почав відчувати те саме що і в минулий  раз. — Влад ти чуєш мене. —  Мою увагу привернув Гарпун. Його голос лунав із навушника якого мені раніше прикріпили за вухо.  — Твоя задача зайди в саркофаг і нічого більше не робити. По задуму корабель відреагує на тебе та зробить активним всі двері й наші науковці, зможуть вийти . Головне протримайся якомога довше не втрачай свідомість ,окей?
 —  Спробую! — Відповів я. 
За мить ми  стояли в 50 метрах від саркофага ,майже на тому самому місці де в минулому разі втратив свідомість , та впав обличчям в грязюку, на цей раз я вже не так гостро реагував на ті почуття які я тоді відчув у перший раз . З зором в принципі було все норм, слух також в порядку. Але трохи серце вилітає з грудей ,та моє дихання стало частішим . У цьому скафандру я відчував себе жахливо наче він на мене здавлює. Я натягнув шолом на голову та защібнув його як мене вчили годиною раніше. Трохи згодом і я почвалав до дверей саркофага. — Влад ти мене чуєш? На цей раз не із навушника,  а з шолома роздається голос . —  Це Віталій Валерійович, зараз фіксується дуже швидке серцебиття ,спробуйте заспокоїтися, а то ви можете втратити свідомість. Наші люди ще там ,корабель ще не активувався. Підійди ближче ,або зайди в середину саркофага. 
Я прислухався до його порад та спробував вирівняти дихання. Прикрив вії очей я сконцентрувався на собі ,глибоко вдихнув та повільно видихнув і так кілька разів . Що ж ті нудні уроки йоги та медитації з моєю дружиною не пройшли даремно,подумав. Я підійшов до дверей та смикнув за ручку, щоб її відчинити, але двері не відчинились натомість ручка залишилась у мене в руках . 
— Професоре ви це бачили ? —  Вигукнув один із людей які сиділи за моніторами в кабінеті польового штабу СБУ. —  Ручка від дверей залишилася у нього в руках? Вона ж сталева, та  призначена для броньованих дверей, зламати її дуже важко … — піднесеним тоном продовжувала все та ж людина. — Так я бачив — відповів Валерійович.  — Владе зараз прийде спеціаліст та відкриє вам ці двері тримайтеся — Дорофєєв вигукнув і мікрофон . 
— Не потрібно, я їх сам відкрию. —  В Мене раптом виникла божевільна ідея. Я взявся за металеві двері з обох боків та просто виламав їх . Потім кинув в сторону і мовчки дивився на понівечені двері ,пробуючи осягнути те що зробив . 
— Ого прошепотів я. — А в думках промайнуло : —  Ептедей…Та я блядь сраний супермен!
В приміщенні польового штабу СБУ спостерігали за мною з різними  ракурсами із камер дронів, камер на будівлях камер. В тому числі із камери з мого шолома скафандра . 
Я ступив далі у “саркофаг” та почав все оглядати ,величезне просторе приміщення, що нагадує риси ангара та лабораторії, простягається під високу аркову стелю. Сталеві балки та їх конструкція підтримують дах, утворюючи чітку геометрію металевих ліній. —  Хм .., а не погано Віталік попрацював , нічого таки   шалашник побудував за цей короткий період, на голограмі виглядає не так ефектно. —  Я і не помітив як сказав це в слух. –  Так ,ви не погано працювали, Влад, ми раді, що ви будуєте для нас ,але, будь ласка, сконцентруйся на завданні, йди далі до центру ,там побачиш велику огорожу с матової плівки, тобі потрібно туди! — Павлович під'єднався до зв'язку та вставив свої п'ять копійок .
— Окей я йду далі. —  А сам не знаючи чому розглядав все навкруг. —  Стіни пофарбовані в сірий колір, хоча повинні були в білий, – сказав це я, але на цей раз про себе в умі про себе. Простір ділять на робочі зони скляні перегородки з вкрапленнями. Їх  освітлюють потужні світлові панелі, які розливають яскраве біле світло над ними та робочими місцями де розташовані ряд лабораторних столів із сучасним обладнанням: електронні мікроскопи, аналізатори, екрани, які постійно миготять даними, і стелажі, заставлені пробірками та колбами з рідинами різних кольорів. Поруч з ними  стоять високі шафи зі скляними дверцятами, за якими видніються ряди хімічних речовин та реактивів, але тільки над цим було світло в центрі ж стояла майже темрява . Чим далі я йшов, тим більше відкрилось мені. Там за туманною накидкою щось виднілось, щось незрозуміле для мене . Підійшовши ближче, я  помітив вхід в цій наче парниковій стіні. Потягнув за застібку й увійшов всередину. Світло відразу увімкнулась відредагувавши на мій рух. Навкруг все зашуміло потоком антисептичного  повітря, а через хвилину, пролунав гудок і чоловічий голос промовив : — “дезінфекцію виконано , доступ дозволено”.  — Через тонкий коридор я пішов далі. Вийшовши звідти, виявилось я  знаходився на одному з поверхів . А по периметрі цього “Об'єкта” було декілька поверхів вверх та судячи з усього ще вниз . Не наважуючись повірити в те що бачу перед собою я спершу  підійшов до краю поверху, та взявся руками за поручні, трохи клонився вперед аби розгледіти, що там внизу, та перевезти подих, в вже потім подивитися на цей об'єкт. Раптом світло стало дуже яскравим, а лампи освітлення почали вибухати та лунати сирена, а об'єкт переді мною завібрував, пустивши ледь помітних бриж. В  приміщенні стало темно, світло погасло, натомість об'єкт почав випромінювати незвичне свічення . 
— Так почалося! Владе, корабель активувався стійте, будь ласка, на місці ,наші люди почали виходити, пролунало у мене в скафандрі. —  Я ж просто мовчав та намагався осягнути те що бачу , та те що я почав відчувати з пробудженням корабля. Мої вени налились теплом, я відчував як по них пульсує кров. Моє серце почало битися рівно та у звичному режимі, дихання вирівнялося. А м'язи налилися неначе сталью . Дивно, але я здається відчував корабля, я навіть відчував як він вібрує.. — хм ..а це цікаво — подумалось мені .
— Що ти робиш, Владе ? Не знімай шолом! — Вигукнув професор!