Розділ 4 "Пробудження"

2034 рік.
Україна. Одеса.
Вечір. Дім

— То, що скажеш ,як тобі живеться в тому Мюнхені?
— Та нормально, ти ж знаєш, мені там подобається, місто гарне, та й в цілому там добре.
—  Як ідуть справи? 
— Також нормально, зараз відкриттям кафешки зайнятий, а так, як у всіх, круговерть та метушня. — Його голос звучав спокійно, але в куточках очей читалася втома, яку він навчився приховувати. Легка усмішка на губах здавалася щирою, проте в ній було щось, ніби він переконував не лише мене, а й самого себе. Він зітхнув, поглянув у нічне небо, де ліниво мерехтіли зірки, і м’яко провів рукою по модно підстриженому волоссю. — Але я не скаржуся, мене все влаштовує, — сказав він, і в його голосі прозвучала якась прихована гіркота, яку він одразу ж придушив. — Все ок!
— Назад не планував повернутися ? — Запитав я відчувши емоція брата.
— А що мене тут чекає Влад? У мене тут ні кола ні двора ,як кажуть, а там вже квартира,так в кредиті, але своя. Бізнес який не є,але є і дякую тобі за допомогу. — Його пальці мимоволі стиснулися в кулак, потім розслабилися. Він не хотів брехати, але й не збирався скаржитися. Він уже звик до постійної боротьби, до відчуття, що дім тепер десь там, далеко, в минулому. — І знаєш на хліб з маслом вистачає. Не шикую прямо скажу, але і не погано. У квартирі свіжий ремонт, нові меблі, вся техніка ….машина в гаражі …
— Слухай, якщо важко,то скажи! Я ж не чужа людина. Підкину грошей, чи кредит закрию якийсь ?
— Ні ! Ні я сам! Як не зможу тягнути то тоді звернусь, а так не потрібно, в мене все ок!
— Як знаєш! Головне аби ти був задоволений тим всім, я готовий якщо що. Усміхнувся  я і  поплескав його по плечі. — Давай закінчуй курити пішли за стіл …
    Ми зайшли на кухню. Для нашої родини це завжди було серце дому — місце, де ми збирались разом не лише поїсти, а й поговорити, посміятись, іноді навіть посваритися. Великий кухонний острів з граніту та металу служив нам і як робоча поверхня, і як обідній стіл. Увечері, коли сонце вже зайшло, м’яке освітлення теплих ламп перетворювало простір на затишний сімейний куточок. Як і завжди, ми влаштувалися за столом, щоб повечеряти разом.
— Слухай, — почав Алекс, злегка підколюючи, — а як там той ваш проєкт, що ви взяли? Це ж уже пів року тягнеться?
— Та нормально, — відповів я, ковтаючи шматок курки. — Якщо чесно, я глибоко туди не занурююсь. Там Віталік майже живе. На ньому всі робочі процеси — і нагляд, і звіти, і кадри. Вся будівельна бригада працює через нього. А я більше по торгівлі зараз. Ти ж розумієш?
— Та ні, я ж не з претензією. Просто раніше казав, що об’єкт секретний, цікавий, а тепер — глянь, з боку ніби забив.
— Та ні, що ти! — я засміявся. — Я керую процесом з офісу. Щодня о п’ятій — зідзвони в Zoom з інженерами, виконробами. Щоп’ятниці — великий брифінг на місці. А в понеділок — планерка в офісі на весь тиждень. Просто особисто на майданчику не буваю — все йде як по нотах.
— А що саме будуєте? — поцікавився Алекс.
— Ну, до нас уже було зведено основу. Ми доробляємо наземну частину, ландшафт, фасад, комунікації — типова технічка.
— А сам об’єкт що?
— Та що, лабораторія! — хмикнув я. — Пам’ятаєш меми з 2022-го? Там, де казали, що українці випускають бойових голубів?
— Ха-ха! — розсміявся Алекс. — А ще важких качок-бомбардувальників!
— Таки так! Або злісних горобців-розвідників…
— А хто ще біозброю хоче? — пожартувала Карина, вказуючи на запечені гомілки. Ми всі зареготали.
— До речі, — я потягнувся до келиха. — Завтра, думаю, таки махну на той об’єкт. Побачу все наживо, бо вже незручно — будують, а я тільки на папері все бачив.
— Коли до батьків збираєшся? — спитав я, відкинувшись на спинку стільця.
— Ще не знаю, — задумливо сказав Алекс. — Є кілька справ у місті, планую зустрітись із місцевими виробниками алкоголю. Хочу ввести українські позиції в меню кав’ярні. Може, післязавтра махну.
— Ясно… Просто думав, може разом би з’їздили. Мені буде «Альфа» потрібна, а   Tesla Карини  в сервісі.
— Добре, бери Alfa. Я все одно зустрічі по місту маю — викличу таксі. Не вперше.
— Домовились. — Я підняв склянку з коньяком, легенько підняв її догори. — Наш місцевий «Шабо». — Зробив ковток і підморгнув брату. — Думаю, твоїм німцям це зайде на ура.
— Я тобі більше скажу — вони в захваті будуть. Головне — прайс німецький вказати й подати красиво. Тоді будуть пити — і ще просити!
    Зранку я вирушив у дорогу. Виїхав близько п’ятої — хотів проскочити розв’язку на Грушевського до ранкових заторів.
— Альфа, ручне керування, — скомандував я й поклав руки на кермо. Погляд зачепився за голограму в центрі торпедної панелі — замість традиційного важеля перемикання висвічувався фірмовий знак Alfa Romeo. На мить затримався, окинув салон поглядом — лаконічна елегантність і технологічна досконалість.
Шкіряні сидіння, що підлаштовуються під тіло, панорамний дах і голографічний дисплей, що зависав у повітрі, — усе це створювало відчуття простору та контролю. Пальці ковзнули по приємній на дотик обробці. Тут хотілося бути.
— Керування передано. Нагадую: кінець осені, можливий туман, дорога місцями мокра. Рекомендована швидкість — 160, — повідомила система.
— Як завжди — молодець. Увімкни “Просто Радіо”.
З динаміків полилася музика. Я усміхнувся — акустика в цій машині не підводила ніколи.
    Я зупинився на світлофорі на М’ясоїдівській. Увімкнув поворот і чекав на зелений. Дивно — людство винайшло тисячі технологій, а кращого за світлофор так і не придумало. Можливо, ця проста річ дійсно випередила свій час.
Загорілося зелене. Я натиснув на педаль і звернув на Розумовську. Як же я любив ранкову Одесу. Місто ще не прокинулося повністю, але вже дихало своїм особливим ритмом. Архітектура, запах моря, старі фасади й нові форми — тут усе мало характер, попри технологічний прогрес і зміни.
Невдовзі я проминув центральний автовокзал — нову архітектурну перлину. Його силует нагадував гігантську чайку, застиглу в польоті. «Крила» нависали над платформами, а дзьоб — над головним входом. Фасад з наноскла мерехтів у сонячному світлі перламутром, а за потреби змінював колір — на сталевий у похмуру погоду.
Я збільшив швидкість і вилетів на естакаду. Побачивши знак — “скасування всіх обмежень”, натиснув педаль до підлоги. Машина зірвалася вперед, втиснувши мене в сидіння — за годину сорок я вже був на місці.
    — Віталік, привіт! Я вже майже в тебе, під’їхав у центр Семидубів. — Я зупинився біля невеличкої площі та набрав колегу.
— Нарешті! Ну й дочекалися ж ми тебе... Ти ще в центрі?
— Так, саме тут. А що?
— Зайди, будь ласка, в місцевий магазин — він же бар — візьми води, кілька упаковок. У мене в кулері все скінчилося, а доставку обіцяли лише через кілька днів.
— Без проблем.
Я вийшов із машини, зачинив двері й озирнувся навколо. Село зустріло мене тишею та знайомою провінційною простотою. Переді мною — скромна будівля з вицвілою вивіскою “Магазин-БАР”, намальованою, здається, старим трафаретом чи й просто від руки. Біля входу — вузька лавка, де, судячи з плям від сонця, щодня хтось сидить, перемиваючи кісточки сусідам.
Я переступив поріг, і всередині мене зустріла жінка років п’ятдесяти — типова “тітка Ніна” з мого дитинства. Пухленька, в халаті й чепчику, з коротким хвостиком, зав’язаним позаду. Вона кинула на мене погляд поверх окулярів і неквапом мовила:
— Вітаю. Що бажаєте?
Я вже збирався сказати, що мені потрібно, як раптом мою увагу привернула метушня за столом у залі, трохи лівіше від прилавка.
— Я, блядь, зуб даю — вона літала! Кажу тобі!!! — обурливо і з надривом волав один із чоловіків за тим столом. Їх було троє. Всі вже добряче під шафе…
Один, у засаленому комбінезоні, обліплений плямами мастила, різко підхопився зі стільця, схопив кухоль пива, та почав заливати в себе вміст, не надто переймаючись, що рідина стікає по його не стриженій бороді. Опустошив кухоль — гепнув його об стіл і гримнув:
— “Пиздиш,- як дишиш”! Я в туалет, а ти замов ще пива… і сухариків! — Похитуючись, рушив у глибину залу, його важкі брудні чоботи рипіли по зношеній дерев’яній підлозі, аж доки не зачинилися за ним двері вочевидь того самого легендарного сільського санвузла.
— Чуєш, Колян… не слухай його. Я тобі віру… Чуєш, віру. — Третій, охайніший на вигляд — у сорочці, картузі й окулярах — жував сухарик і м’яв у руці м’яку пачку сигарет. — Ти мені краще далі розкажи… я тобі ще пива візьму…
— Та я вже разів сто розказував! Ти шо — газет не читаєш? Ти ж наче “Сільські вісті” виписував… Бляха, Руль! Іди вже купи пива, бо зараз “Дурко” вийде — буде драка! — гикнув той, що в солом’яному капелюсі.
— Еее, Вєрочка! Чуєш, Вєрочка, давай пивасика сюди, запиши на “Козирьок”! Завтра принесу — чесне слово! — закричав отой, що звався “Рулем”.
— Та пішли ви всі на хуй, алкашня проклята! — вигукнула продавчиня крізь зуби, не звертаючи жодної уваги на мене. А я стояв, дивився на цю виставу і не міг збагнути — мені сміятися чи аплодувати стоячи…
— Еее, Вєруня, тут Смурфік про печеру і золото скіфів балакає, між іншим! — знову залітав “Руль”.
— Як ви мене заїбали… Гаразд, ще одне пиво — і на сьогодні все! Нема вже сили вас ані бачити, ані слухати, особливо цього сказочника-Смурфіка, зі своїми літальними тарілками й променями!
— Спасибі, панночко! — вигукнув Смурфік і вклонився так, наче “Ґреммі” виграв.
Я вже не міг стримати сміх.
— От я лежу, — почав Смурфік, — і відчуваю, бля… ніби мене током шибонуло… чи променем, хрін його зна… — Він двічі гикнув. — Короче, підриваюсь, дивлюсь, а на стінах — чистим, сучим золотом, намальована якась хрінь. Ну типу сонце, чи що… і ще щось… Я ж головою вдарився, то в очах трохи плавало. Але видно було чітко!..
Я, стримуючи регіт, повернувся до продавчині.
— Пакунок води, будь ласка.
— Вау-вау-вау! Хто це до нас із пентхауса спустився? Які люди на нашій будівельній! — вигукнув Віталік, усміхаючись.
— Та перестань, ти й без мене тут непогано керуєш. Он яку прорабку собі зліпив, — я кивнув у бік квадратного будівельного вагончика.
— Ну взагалі-то так… Пішли в штаб, кави наллю. До речі, воду привіз?
— Так, у багажнику, — відповів я й відкрив задні двері авто, дістав пакунок.
Я вже було рушив до кунга, але Віталік зупинив:
— Ей, на! Одягай. — Простягнув мені білу каску і жилет.
— Біла — то що, керівництво? — жартома запитав я.
— Ха-ха, звісно! — Він поплескав мене по плечу, і ми рушили до воріт майданчика.
— Ого… який масштаб. Людей, техніки — тьма. І всі кудись метушаться! — Я здивовано озирнувся.
— Правда? Не зовсім те, що на паперах і в презентаціях, еге ж?
— Ні, я знав, що об’єкт великий, але це вражає…
Майданчик дійсно був масштабний: обгороджений сталевим парканом, з охороною, камерами, коптерами й доступом через турнікет. Все поділено на зони — по руху техніки й скупченням робітників було видно, де яка ділянка.
Ми пройшли перевірку й зайшли всередину.
— Охорона завжди така жорстка? — поцікавився я.
— Та завжди. Але з тобою, дивись, ще м’яко обійшлись, — усміхнувся Віталій.
На майданчику панував суцільний, але чітко скоординований хаос: вантажівки завозили та вивозили матеріали, трактори рили та згрібали, карщики тягали піддони. Хтось грюкав, хтось сверлив, хтось лазив по риштованнях. Пилюка висіла в повітрі, а звуки — наче ти стоїш над каструлею, яка от-от “вибухне”.
— Ну і хаос у тебе тут! — вигукнув я, прикриваючи вухо.
— Контрольований хаос! — кричав у відповідь Віталік. — Пішли вже, бо нічого не чути!
— Давай, — я пішов слідом. Він показав на вагончик із облупленою фарбою, покритий пилом. На даху крутилася супутникова антена — швидше для конекту з дронами й розумним інструментом, аніж для інтернету. Контейнер стояв між купами піску, бетонних блоків і розкиданих інструментів.
Ми зайшли до кунга. Всередині було охайніше, ніж зовні. Робочі столи були завалені кресленнями, паперами й чашками з кавою. На стінах — плакати з емблемою компанії, фотографії робітників під час роботи та спільних подій, інформація з техніки безпеки та білі дошки з нотатками. Біля вікна стояв більший стіл зі шкіряним кріслом — певно, місце Віталіка. Уздовж стіни миготіли монітори, транслюючи будівельні зони. У повітрі витає знайомий мікс ароматів кави, паперу, мастила та дерева — типовий запах «стройки». Це — серце проєкту, де приймаються рішення і щодня крутиться вся логістика.
— Вітаємо у храмі будівництва! — пожартував Віталік.
 Я махнув присутнім, зняв каску, і всі в залі почали вставати та кивати у відповідь.
 — Сідай сюди, це мій стіл, — Віталік налив мені кави, витягнув папери та блокноти, і ми занурились у справи.
 — Ого, скільки моніторів! Для чого стільки? — здивувався я.
 — Щоб усе бачити й контролювати, — усміхнувся. — Слідкую за працівниками, технікою, процесами. Кожен дрон — мої очі. А ще ми доставляємо матеріали просто на зони — замість бігати, коптер усе доставляє за хвилини.
 — То це ті дрони, що зараз літають?
 — Так. Ті, що блимають червоним — охорона. Але от з ранку — якийсь збій, дрони поводяться дивно: втрачають сигнал, маневрують самі.
Я засміявся й хитнув головою:
 — Тепер ясно, чому маємо такі витрати на інструмент.
 Я встав, глянув на людей у приміщенні й вигукнув:
 — Агов, панове, на хвилинку уваги!
Працівники підтягнулись, але їх постійно відволікали рації та дзвінки. Вони торкались комунікаторів на шиї, скидали виклики або тихо відповідали.
 — Що за метушня? — спитав Віталік.
 — Не зрозуміло, якась фігня з інструментами — хтось вмикається сам, хтось глючить. Люди бояться, щось з напругою.
У двері влетів чолов’яга:
 — Хлопці, це якийсь цирк! Інструменти з глузду з’їхали — одні не вмикаються, інші гримлять як навіжені!
— Йдемо глянемо, — сказав Віталій. — Кожен перевіряє свій об'єкт!
 — Влад, ти з нами?
 — Хлопці, щось недобре мені... Та кава, мабуть, була занадто міцна. Все пливе.
 — Може тиск? Ти блідий, як шпаклівка. Це яка в тебе по рахунку сьогодні?
 — Та хто його рахує… А як мені перевірити тиск? У тебе є апарат?
— Ні, але йди до медпункту — он за тим приміщенням, уже збудований. Зайди, дівчата допоможуть! — вигукнув Віталій, вибігаючи.
Трохи постоявши на вході, я зістрибнув із кунга — і просто в калабаню. Вилаявшись, підняв голову: дощ, схоже, не збирався зупинятись. Попрямував до великої споруди — з вигляду склад, а насправді… той самий “саркофаг”, під яким ховалося щось незрозуміле. Павлович ще згадував про нього — чи то лабораторія, чи то копальня, але точно не звичайна будівля.
Жодного вікна, лише білий корпус із сендвіч-панелей, одна велика брама — мабуть, для техніки — і менший вхід збоку. Натягнув каску та рушив до медчастини. Та чим ближче підходив, тим дивніше себе почував. Не боліло, ні, але тіло ніби пульсувало — щось електризувало мене зсередини. Шкіра вловлювала кожну краплю дощу, вуха — кожен звук довкола.
— Бля, він що, каву з сюрпризом мені налив? — пробурмотів я собі.
Я майже дістався до ангара, коли очі “вистрілило” світлом — сліпуча яскравість не давала сфокусуватись. У вухах все загугніло, з ангару вибігли люди в білих халатах, кричали щось, жестикулювали. А мене ніби накачали зсередини — рухи стали різкими, тіло налилось енергією, я не впізнавав себе.
“Бляха, ще втрати свідомість — буде цирк…” — подумав я. І втратив.