Розділ 3"Печера "

Літо -2029 рік.
Україна.Київ
Національний технічний університет України  імені Ігоря Сікорського  

— Тихо… Я прошу тиші! — Молодий чоловік, на якого, здається, ніхто не зважав, марно намагався привернути увагу та вгамувати шум у залі.
 — Агов, панове, прошу вас! Сядьте на місця, будь ласка, тихіше… — його голос губився у загальному гомоні, неначе розчинявся в повітрі.
Його не чули. Його не бачили.
Це був студент археологічного факультету Києво-Могилянської академії. Невисокий, худорлявий, із занадто акуратною зачіскою — довге каштанове волосся було зачесане за вуха. Його очі — великі, світлі, допитливі — бігали розгублено з-під круглих окулярів.
 Одягнутий у класичні чорні штани та реглан у клітинку, він стояв біля трибуни, розмахуючи руками, щось вигукуючи — але все марно.
Аудиторія — повна літніх людей, сивочолих професорів, науковців різних галузей — галасливо обговорювала щось між собою, абсолютно не звертаючи уваги на хлопця. Чи то свідомо ігноруючи його, чи просто — з інтелігентною байдужістю.
Актова зала інституту дихала поважністю минулих епох.
 Простір був залитий м’яким, приглушеним світлом, яке проникало крізь високі аркові вікна.
 Штори з важкого темного майже чорного оксамиту, спадали до підлоги в строгій симетрії.
 На підвищенні стояла кафедра, блискуче відполірована, з різьбленим гербом інституту й золотою тризубою емблемою України, що спалахувала у відблисках світла.
Ряди крісел, оббитих темно-синьою тканиною, хоча й трохи потертою, усе ще зберігали свою зручність.
 Між рядами тягнулися вузькі проходи, що виблискували де-не-де, ловлячи проблиски світла.  А над усім цим височіла величезна кришталева люстра. Вона більше нагадувала реліквію, ніж джерело світла.
Галас у залі стояв чималий — здавалося, перебити його не мав шансів ніхто. Суперечки, жарти, уривки фраз — усе зливалося в загальний фон академічного безладу.
Та раптом відчинились двері.
У зал увійшов чоловік. Його постать одразу привернула увагу: зосереджений погляд, впевнена хода. Не високий із міцною статурою. Він мовчки оглянув присутніх, зачиняючи за собою двері, і попрямував до столу біля кафедри. Без жодного слова підійшов та з розмаху кинув на стільницю велику шкіряну теку.
Глухий удар рознісся залом, наче грім. Його несподівана поява та різкий звук мали ефект розриву гранати — всі присутні здригнулись. Гомін обірвався миттєво.
Зала затихла.
Погляди обернулися до чоловіка. Він стояв спокійно, впевнено — мовчки дивлячись у зал, ніби оцінював кожного окремо.
— Доброго дня, панове.
 Його голос був рівний, але твердий, насичений владою.
 — Мене звати Олег Миколайович Гарпун. Я підполковник Служби безпеки України та член Ради національної безпеки.
Його командирський тон не залишав місця для сумнівів — перед ними стояла важлива персона. Після цих слів він знову провів очима по залі. Його погляд був холодний, допитливий, мов сканер — здавалося, він бачив більше, ніж просто обличчя.
 Штани й сорочка кольору хакі, акуратній без жодної прикраси — свідчили, що це дійсно військовий, не в кабінетному, а в справжньому сенсі цього слова.
— Схоже, я привернув вашу увагу.
 Його вуста скривилися в ледь помітній усмішці.
Не чекаючи реакції, він зняв зелений кашкет і поклав його на правий край стола. Потім мовчки взяв ту саму теку, відкрив її, дістав зсередини стопку документів. Його рухи були точні, як автоматизовані. Папери були складені акуратно, кожен аркуш мав значення.
Присутні мовчки спостерігали за кожним його рухом.
— Панове, — почав Гарпун, розклавши папери перед собою. — Сьогодні вас зібрали тут, у ваш вихідний, не просто так. Йдеться про питання національного масштабу. І ви б давно про все знали, якби звернули увагу на Сергія.
Він кивнув у бік молодого чоловіка, що все ще стояв збоку, біля трибуни, наче винний.
— Цей хлопець — лауреат премії НАН України імені М.І. Костомарова. І саме він зараз пояснить, чому в цій залі зібрались такі поважні люди, як ви. Прошу, Сергію. Говори голосніше.
Сергій зніяковіло кивнув, глибоко вдихнув, зібрався з думками й промовив:
— Шановні присутні... позавчора відбулася подія, яка... яка може змінити все наше уявлення про світ...
— Голосніше! — почувся вигук з глибини залу. — Нічого не чути!
Сергій збентежено нахилився під трибуною, шарудячи чимось унизу.
— Зараз, секундочку... — пробурмотів і, нарешті, знайшов вилку мікрофона, встромив її в розетку.
 — Ось так буде краще, — сказав у мікрофон із нервовою посмішкою.
Раптом динаміки вистрілили диким скреготом. 
— Вимикай! Вимикай той бісів мікрофон! — полетіло з усіх боків.
Та перш ніж Сергій устиг щось зробити, звук нормалізувався.
— Раз, раз... шшш... Ну, ніби все працює, — хлопець ковтнув слину й продовжив:
 — Позавчора нам повідомили про археологічну знахідку. Спочатку ми вважали, що це печера з наскельними розписами. Але... ці розписи дуже дивні. Вони нагадують єгипетські. Або навіть — шумерські. Точно визначити ще не вдалося...
Він узяв пляшку води, відкрутив кришку, зробив ковток.
— А до чого тут ми?! — вигукнув хтось із залу. — Ми ж не археологи!
Гул невдоволення прокотився залом.
— І справді! Ми — науковці точних наук! Фізики! Хіміки! Математики! До чого тут печера? — підхопив сивий чоловік.
— Так! Так! — вигукнули кілька голосів.
— А до того! — раптом гримнув полковник, перекриваючи загальний шум.
 Його голос прорізав простір, як ніж.
— А до того, що ця “печера” — це корабель!
Настала гробова тиша.
Очі присутніх розширилися, дехто аж привстав у кріслі.
Сивий науковець, той самий, що гучніше за всіх обурювався, обережно запитав:
— Пробачте… ви маєте на увазі... який саме корабель?
Гарпун підвівся, підійшов до Сергія, щось пошепки сказав йому на вухо, після чого обидва помінялися місцями. Полковник став перед мікрофоном і продовжив:
— Ми вважаємо, що це не печера, а позаземний корабель. Так, вам не почулося. Це не вигадка і не марення якогось хворого. Учора я власноруч переконався у цьому. Разом із представниками ГУР ми були на тому місці.
— Первинне дослідження об’єкта провів ось цей юнак, Сергій, — на якого ви кілька хвилин тому навіть не захотіли поглянути. Саме він перший зрозумів, що з цією “печерою” щось не так.
Полковник озирнувся до Сергія:
— Під’єднай, будь ласка, проєктор. Покажи їм кілька фото. Нехай самі переконаються.