Розділ 2. “Смурфік”

 Літо. 2029 Рік. 
Центральна Україна. 
   
       Сонце стояло в зеніті, розливаючи по полях сліпучу золоту спеку. Лани й лісосмуги палали світлом, мовби вкриті розпеченим пилом. Над сухою землею клубочилися гарячі потоки повітря, малюючи міражі. Соняшники тягнули голови до неба, а пожовкла трава приникла до ґрунту, ховаючись від палючого світла.
    Запах сухих квітів змішувався з гарячим пилом — повітря було важким, насиченим. Земля тріскалась, утворюючи тонкі павутиноподібні борозни. Лише зрідка над степом зривався легкий вітерець, а серед тиші — весело пурхали горобці, час від часу сідаючи, щоб упіймати комах.
І тут цю мовчазну картину порушив хрипкий, ритмічний звук: десь у полі хтось копав землю. Напівголий чоловік у солом’яному капелюсі працював лопатою, кидаючи грудки то вліво, то вправо. Йому років сорок. Худий, змарнілий, світловолосий. Волосся давно не стрижене, брудне й сплутане, наче й не бачив гребінця. Піт стікав по зморшкуватому  обличчі, що  видавало численні ночі без сну та зловживання алкоголем.
— Таксс .. це повинно бути тут . Сказавши він дістав знову металошукач ,увімкнув його та почав водити його по всій поверхні землі навколо себе. Металошукач по трохи щось там тріскотів , роздаючи іноді короткі писки ніби щось намагається намацати.
— Ну давай же , я вірю в тебе ти ж мені перед цим пропікав, що тут є якийсь метал схожий на золото — чолов'яга бубонів ніби до живого сканера. 
    Металошукач різко затріскотів потім гучно пропікав і знову затих. – ААА ось воно, я вже відчуваю, — він відкинув сканер в сторону та знову з новою силою зайшовся копати ґрунт , при цьому не перестаючи бубоніти собі під ніс. — От зараз знайду якісь монети гетьманських часів, чи можливо якісь золоті прикраси з віку скіфів — продовжував обливатись потом та кидати лопатою — а може взагалі якусь  древню схованку зі скарбом. Кажуть на теренах України була велика доісторична цивілізація. — Кидаючи лопатою від і далі  лепетав собі під ніс. — Гм ну якщо монети, то відразу виставлю їх в продаж на Віоліті, а якщо золото, типу  скіфських прикрас ну то той, цей гой,  можна і на чорний ринок поїхати,кучу бабла підніму .. бляха, а як вийти на той чорний ринок, де він знаходиться? Може десь в Умані? чи у Вінниці? …І чого він чорний? Там що, всі намети та павільйони чорного кольору? ААА ..ну звичайно ж чорного, от я олень…на чорному ж золото краще блищить ….от продам і кучу кучу  “капусти” зрублю….куплю новий мотоблок… може ще й на прицепчик хвате….От кум буде завідувати. — Кинувши лопату він знову взяв детектор .Детектор подавав ті самі сигнали. Чоловік узяв копачку, приготувався продовжити, коли раптом лезо лопати з глухим дзвоном вдарило по чомусь твердому. Він постукав ще — звук відлунював, як по порожнині.
— Ха! Я ж казав, що тут скарб! — вигукнув він. — А кум мені: "Ти довбень, спека, не лізь!" А тепер що? Хай сидить вдома й заздрить! Ха-ха, довбень…
Він розмахнувся, щоб копнути ще раз, та не встиг — під ногами пролунало хрустіння, і земля пішла з-під нього. Лопата, металошукач і сам чоловік з криком зірвались униз. Він намагався вхопитись руками, вперто дриґав ногами — марно.
Здавалося, час сповільнився. Потім — удар, темрява, тиша.
Минув якийсь час, перш ніж він прийшов до тями. Усвідомлення поверталося повільно, як крізь туман.
Одне око… друге… Світ навколо плив, голова гуділа, все тіло ломило. Він спробував спертись на лікті, озирнутись. Світ був розмитим, незнайомим, мов зі сну.
— Єдріть мадрід... Це що, печера? А де золото? — промимрив він, роззираючись. — Ййі... Це що — детектор… розбився?! Бля… Я ж останні гроші на нього викинув. Оленка мене вб’є...
Приречено буркочучи, він ліг на холодну землю й заплющив очі. Кілька секунд лежав нерухомо, намагаючись збагнути, як тепер викрутитися перед жінкою. Згодом підвівся на лікті, потім повільно на ноги. Світ обертався, але через отвір у склепінні проникало сонячне світло, і цього вистачало, щоб побачити, що він не сам…
Дивне відчуття пройшло крізь тіло — почалось із руки, а далі накрило все. Волосся на голові стало дибки, піт капав з чола. Він машинально почухав потилицю й буркнув:
— Мабуть, струс. А теща казала: "У тебе мозку нема!" А він, диви, є… Відьма тупа.
Але відчуття тільки посилювалося. Волосся на руках стояло сторчма, наче намагнічене. Відвівши погляд убік, він раптом помітив щось на стіні.
— Що за… малюнки?
Кульгаючи, підійшов ближче. На одній зі стін були зображені планети, сонце, зірки. Далі — дивні істоти, схожі на людей у… скафандрах?
— Це що… скафандр?.. — прошепотів він, розгублено.
Далі були схематичні кораблі — схожі на винищувачі. Голову розривало від думки: галюцинація? Удар по голові?
— Але чому ці малюнки такі чіткі? — подумав він. — Це ж не печерні каракулі, не те, що в підручниках… Це — ідеально. Немов надруковані.
Він провів рукою по стіні. Поверхня була гладенькою, аж лискучою. Каменем тут і не пахло.
Озираючись, раптом завмер: у центрі печери, просто в промені сонця, висіла його лопата. Висіла… у повітрі.
Очі широко розкрилися. Тіло скам’яніло.
— Та ну…
Не зводячи погляду з лопати, він на дотик витягнув з кишені телефон, відкрив меню, викликав дзвінок…
— Алло, куме, ти мене чуєш?.. Алло?
— Хто це? — прохрипіло у слухавці.
— Хто-хто… Я!
— А, Смурфік! — вибухнув сміх.
— Не смішно. У мене проблема.
— Колян, у тебе завжди проблема.
— Цього разу вона велика, — хрипко відповів Колян.
— Що знову? Напився Ганькиного шмурдяка? Яка ще проблема?
— Така, що… моя лопата літає.
У слухавці знову залунав регіт. Колян мовчав.
— Ти ще тут? Ти якийсь дивний…
Тиша. Лише важке дихання у трубці.
— Колян… що з тобою? Ти де зараз?
— У степку. Біля лісу… ближче до пагорбів, — прошепотів Колян.
— Це там, де ти «археологією» зібрався займатись?
— Саме там.
— Добре, я їду. Скоро буду.
— І, куме… Візьми мотузку і пляшку. Бо те, що ти тут побачиш — тебе не просто здивує.