Розділ 1 "2038 рік "

2130 років тому
Територія — центральна Україна

Глибока ніч застигла над степом. Навколо панувала літня тиша. Небо, чисте від хмар, виблискувало розсипом яскравих зірок. Місяць спокійно плив небосхилом, осяюючи сріблястим світлом хвилясту ковдру трав і невеликих кущів. Серед них відпочивало невелике стадо диких козуль. Деякі тварини лежали, майже нерухомо, інші стояли й повільно жували щось, ніби гумку.
Раптом нічну темряву прорізав яскравий спалах , наче блискавка, сліпучий настільки, що затьмарив місячне сяйво й налякав тварин. Самець,  міцний, з розлогими рогами струсонув головою й принюхався до повітря. Але нічого не відчувши, підняв морду до неба.
Одна зі зірок, яка спочатку нічим не вирізнялася серед мільйонів подібних, раптом зрушила з місця. Її сяйво ставало дедалі яскравішим, переходячи у вогонь. Вона стрімко наближалася, залишаючи по собі довгий хвіст із полум’я й диму. Самець стрепенувся й видав характерний звук — сигнал тривоги.
Невдовзі над степом прокотився грім, що із запізненням дістався землі. Зірка, яка вже перетворилася на полум’яну кулю, розривала нічний простір, мов вогняний меч. Її рев нагадував тисячі вітрів. 
Тварини в паніці вискочили з укриттів і хаотично розбіглися. Там, де щойно паслися козулі, повітря загорілося і степ занурився в хаос. Земля здригнулась від страшного удару, неймовірної сили.  Вибухова хвиля прокотилася степом, валячи дерева, зриваючи листя й здіймаючи хмари пилу.
Коли все стихло, у центрі степу утворився величезний, глибокий кратер. Його краї були обпалені й тліли червоним. У самому центрі лежав невідомий об’єкт. Металевий чи кам’яний, він нагадував сферичну брилу неймовірних розмірів. Чорну, з оранжевими й червоними прожилками. Він дрижав кілька секунд, а потім поступово згас, перетворившись на темну, мовчазну брилу.
Падіння цієї зірки було видно з багатьох кілометрів різних точок довкола. Це була подія, що навіки закарбувалася в пам’яті людей, породивши міфи й легенди, які дійшли до наших часів.

2038 рік.
Україна. .Одеса.
Пляж Ланжерон. 
     
   Наш час. Україна. Одеса.  Місто на березі Чорного моря прокидалося. Морський бриз ніс із собою свіжість і спокій, а ранкове сонце вже припікало.
 Я лежав, прикривши очі від світла, і вдихав повітря з нотками солі.  Думки розліталися врізнобіч… спогади, мрії, безглузді ідеї…Спокій перервав дзвінок.
 Телефони, як ми їх знали, давно зникли. Тепер зв'язок забезпечували нейроінтерфейси: крихітні гаджети на шиї, що зчитували наміри й передавали сигнали мозку. Легкий дотик  і в вусі звучить рингтон, м’який імпульс  і система активується.
У вусі пролунав знайомий голос:
— Алло, Влад? Чуєш?
— Так, привіт. Що трапилося?
— Де ти й коли будеш в офісі?
Я роздратовано відповів:
— Бляха, не знаю, Віталь. Що там знову?
— Та нічого особливого… Просто я зараз на офісі. І вгадай, хто переді мною?
— Хмм... Дай вгадаю — старший інженер?
— Та ні, блін. Задовбав! У нас у презентаційній залі сидить сам комерційний директор “Екзо Смарт Буд”.
— Трясця… Точно?
— Абсолютно! Ходить тут, оглядається...
— Добре, їду.
— Як завжди — американо й один цукор?
— Ага.
Це дзвонив мій бізнес-партнер. Повідомив про несподіваний візит важливого гостя.
Я скинув виклик, одним рухом підвівся з піску. Потім побіг у море.
Глибокий вдих і тіло занурилось у прохолодну воду. Світ згори затих. Лишився звук мого серця, що, здавалося, зливався з ритмом хвиль. Море освіжило тіло й розум, повернувши мене в реальність :  не мережі, не віртуал, а справжнє життя.
Вийшовши на берег, я на ходу зібрав речі, вдягнувся без рушника, струсив пісок і вже натягував кросівки. За мить рушив до авто — воно стояло за кілометр. Доторк до шиї, клацання пальцями — і в вусі озвався мій віртуальний асистент.
 — Діє, активуй авто. Під’їдь до в’їзду на Трасу Здоров’я.
«Дія» це мій особистий ШІ асистент. Коштувала чимало, але варта кожної копійки. У наш час асистенти стали частиною життя — від керування справами до аналітики. Завдяки нейромережам вони навчаються, підлаштовуються під звички господаря, говорять формально або з гумором. Мій української розробки, і може однаково легко обговорити погоду чи прорахувати стратегію для бізнесу.
— Слухаюсь. Альфа прибуде за 45 секунд. Клімат-контроль увімкнено, температура в салоні — 21°C. Куди прямуємо, пане?
— До офісу. Буду з боку парку. Нехай на вході чекають із комплектом №2. Дякую.
Комплект №2 це класика: чорні штани, туфлі, біла сорочка, краватка. Чому "два"? Не знаю. "Один" то джинси, футболка й Converse. Колекцію складав сам  під настрій, під зустріч.
— Прийнято. І пане, нагадую: перевищення швидкості — небезпечно для здо…
— Та знаю я, знаю! Ну й зануда ж ти, Діє. Вимкни ці поради.
— Відмова. Згідно з оновленням параметрів це неможливо!
— Що ще за… Хто їх змінював?
— Ваша донька, пане.
— Гей, я ж твій бос! Забула?
— Формально — так. Але, хі-хі…
— І це вона теж запрограмувала? О-о-о, заробить вона в мене!
За кілька хвилин я дістався до своєї Alfa Romeo Giulia. Швидкий погляд на знайомі брутальні лінії  і я вже в салоні. Поклав руки на кермо  система мене впізнала.
Драйв. Поворот. Газ.
Двигун загуркотів глибоким басом.
— Alfa, режим «Динамік».
Панель засвітилась червоним, кермо стало важчим, педаль чутливішою, сидіння обійняли мене з боків. Сімсот "коней" ожили.
— Увімкни мій плейлист.
Заграла музика.
— Ні, далі… О, це воно. Гучність — 20.
Я вирвався на Французький бульвар і помчав у бік Музкомедії. Було близько 11-ї й дороги майже порожні. Швидкість зростала, штрафи сипалися в систему, але... до біса їх. Ці відчуття  безцінні.
Та раптом…
— Що за…? Їду 50 і не можу більше?  — Вилаявся …
— Поточні налаштування не дозволяють перевищення встановленої швидкості.
— Та ну! Хто це влаштував?!
— Ваша донька, пане.
— Ох, усе... сьогодні вона матиме розмову зі мною!
За сім хвилин я звернув на Розкидайлівську. Біля Дюковського парку був наш офіс. Під’їхав до заднього входу, вискочив з авто й кинув: — Alfa, в паркінг!
Alfa з м’яким шелестом коліс і мурчанням двигуна зникла в підземному паркінгу. Я ж попрямував до входу в офіс.
 Там уже чекала адміністраторка з пакетом речей.
— Привіт. Гість ще тут?
 — Так, Петрович щось йому показує в залі.
— Добре, дякую, цього досить. — Я схопив речі й попрямував до найближчого туалету.
Швидко переодягнувся у свіжий одяг. Підніс руку — годинника не було.
 — Та чорт із ним…
Не гаючи часу, вийшов і рушив довгим коридором. Через кілька секунд рішуче відчинив двері у велику світлу залу.
 З порогу гукнув:
— А ми вас чекали післязавтра! — сказав я, потискаючи руку гостю. Його легкий рух на себе видав упевненість і ділову хватку.
— Та я так… випадково. Квиток на Kyiv Airlines дістав за безцінь — гріх було не взяти, — усміхнувся він.
— Розумію, — відповів я і потиснув руку Віталіку. Той одразу відзвітував:
— Я показав шоурум, новинки, усе, що виробляємо й продаємо.
— Так, вражає. Деякі експонати вже знайомі — я бачив щось подібне, — сказав гість.
— Ідеї з Франкфуртського форуму. Ми хотіли справити враження, щоб клієнт захотів замовити, — підхопив Віталік.
— Ну що ж, вийшло. — Гість озирнувся навколо з помітною зацікавленістю. — До речі, я — Денис Павлович, комерційний директор Екзо Смарт Буд. А ви, здається, Владислав Вікторович?
— Просто Влад, — відповів я й кивнув на Віталіка: — Мій партнер.
— Ми вже знайомі. Дякую, — з усмішкою сказав Павлович.
— Тоді ходімо в переговорну. — Я жестом показав на ліфт.
За кілька секунд ми підіймалися на верхній поверх 17-поверхового офісу.
— Це все ваше, чи орендуєте? — поцікавився Павлович.
— Наше, — з посмішкою відповів Віталік. — Хіба що з 6-го по 9-й та з 11-го по 14-й — в оренді. Айтішники, фінансисти… І ще частину першого поверху ми віддали під кав’ярні.
— Вражає. Ви серйозна компанія.
Ми з Віталіком перезирнулися. Без коментарів.