кохаю тебе

Якби ти був витвором мистецтва – у мене був би синдром Стендаля. Було би тремтіння, було би обожнювання і була би чортова гарячка. Я би у галюцинаціях бачила тебе перед собою: як ти виходиш з картини, ступаєш на холодну землю, потрапляєш під дощ і, важко дихаючи, підходиш до мене. Але ти лишаєшся там, де був. Холодний, наче відображення ліхтарів у дзеркалі. Час зупинився у рамці, що оточила тебе з чотирьох сторін, і дерева за твоєю спиною, що мали би давно зацвісти, а поля вкритися зеленню, все ще лишаються оголеними, спаленими, висохлими та осяяними сонцем.

Був би ти картиною – я би вдивлялася у кожен мазок пензля, що сотворив тебе. Нечіткі, повільні, різкі, помилкові, декоровані, для тіні, для очей, для поля, для волосся, для одягу, для сонця, для брудних калюж, для чистого неба, для втомленої посмішки. Створені для тебе, для мене, для людей, для виставкових залів.

Був би ти несправжнім – я би з обожнюванням оглядала кожен сантиметр твого тіла. Я би торкалася дерев’яної рамки та вдихала запах фарби, боячись порушити цю незмінну вічність навколо тебе. Вона створила тебе, вона зупинила твою мить, вона зберегла тебе у собі. І поки ти лишався би нерухомим і таким незвично яскравим для похмурого лютого, мої нервові клітини знищувалися б одна за одною лише через погляд на тебе. Спалювалися б самі по собі одна за одною, поки я повільно видихала би повітря крізь зціплені зуби.

Мої зіниці ловили би частини. Частини тебе, частини пейзажу за твоєю спиною, частини непрописаних емоцій, частини почуттів, що нагромадженні у твоїй посмішці, частини тіней, частини складок на одязі, частини зморшок, частини увічнених видихів, частини запаморочених поглядів. Вони складали би тебе наче пазл на мільйон частин. До біса складний. До біса емоційний. До біса голосний. До біса не скла-де-ний, розбитий, загублений, знищений, розірваний, зниклий, затаврований, одурманений, знеособлений.

Якби я прописувала всі свої неописані муки, вони би склалися у поріз на твоїй долоні.  Я би не кричала з тори або корану. Я би не писала біблію. Я би не кричала у церкві. Якби я прописувала всі свої неописані муки, вони би не вартували дихання твого і поблажливої заспокійливої посмішки. Вони би лишилися чорнилом на папері, що гидливо розповзається на поверхні. Вони би лишилися нерівним почерком. Лишилися б стидливими думками. Лишилися б неглибоким порізом на твоїй долоні, тоді як тіло покрито шрамами.

О та.

Був би ти мистецтвом - я би хапалася за столи, за колони, за людей, за стіни, тільки би встояти на ногах та побути біля тебе ще хвилинку. Я би горіла у гарячці, спалюючи свої чортові нервові клітини, молекули свого тіла та останні свідомі думки. Я би дихала, через силу роблячи вдихи та видихи, навіть якби моє тіло прийняло би повітря за отруту. Я би знайшла тебе навіть крізь тіні галюцинацій, що огортали би мій розум своїми підступними іграми.

Але мистецтво лишається несправжнім та неживим. Воно не дихає, не рухається, не говорить, не сміється і не тримає у руках чортовий автомат.

Звісно.

Був би ти витвором мистецтва – у мене був би синдром Стендаля.

Однак, якщо ти не мистецтво, чому я досі хапаюсь за тебе у цій обожнюваній гарячці?