Глава 16

Керрі прокинулася від тихих схлипів. Ірма плакала уві сні.

Посміхалася та плакала. Чому? Вона дозволила собі повірити у свободу. Через скільки років вперше вдихнула повітря у повні груди. Неймовірне відчуття. Нарешті, свобода...

Напевно саме так вона відчувається. Ніби місце те ж саме, а повітря зовсім інше. Легше, важче, вільніше.

Керрі зачаровано гледіла на дівчину. Джеррі сидів поруч з нею і втішаючи гладив її по волоссю. І щось чаруюче було в цій картині. В тому як довгі бліді пальці перебирали світлі кучері, в теплому погляді карих очей.

Керрі з розумінням посміхнулася.

Тепер можна було не хвилюватися за дівчину. Вона в надійних руках.

Керрі перевернулася на другий бік і солодко засопіла. Вона також почувалася вільною і нарешті могла спати спокійно. Впевненості додавала важка фігура Тома у полі її зору. Чоловік сидів недалеко від ліжка дівчини. Світло відблисками залишалося на незмінних чорних окулярах.

Наступного дня Керрі зідзвонилася зі своєю тіткою. Розмова була короткою. Як би давно вони не чулися, як би сильно не хвилювалися одна про одну показати вони це могли повною мірою лише при особистих зустрічах. Леді Агнес така поведінка не пасувала, статус голови української мафії накладав на себе певні відбитки.

Керрі усміхалася на камеру при розмові, тітка Агнес посміхалася коли віддавала наказ про знищення того місця. Ні про яке розслідування мови не йшло, в тому місці нікого не залишилося, містер Клайд вбив себе сам, перерізав собі горлянку.

Агнес буде розчарована цим, коли дізнається, а поки раділа тому, що ще одна погань зникне з обличчя землі.

Керрі раділа тому, що вибралася з полону без втрат. А погане самопочуття... Декілька тижнів спокою й все буде добре.

От тільки декілька тижнів спокою їй тільки снилося.

Керрі згадала головне. Те за чим вона відправилася у подорож. Мова йде про навчання. Вона все ж таки пропустила екзамени. А разом з ними й ще кілька тижнів навчання. Й розгрібати ці проблеми ніхто окрім неї не буде. На жаль, зв’язки з нелегальною частиною суспільства нічим не могли допомогти в такій повсякденній справі.

Наступні дні пройшли під егідою розгрібання купи проблем.

Це все так сильно виснажувало дівчину, що вона зовсім перестала слідкувати за всіми іншими подіями у своєму житті. Через тиждень, винирнувши з думок і огледівшись по сторонах, дівчина помітила, що тепер вона живе в іншому місті в іншому домі, разом з Томом та своїми друзями. Тепер їх в одному домі було четверо, а не двоє як ще пів року тому.

«Як це дивно» - подумала дівчина, та змінювати нічого не стала.

А через декілька тижнів вже звикла до такого життя.

Звикла до того, що вранці Том разом з Джеррі готують вранці сніданки, тихо перемовляючись між собою. Звикла до Ірми, що, попри свою геніальність, задавала тисячі питань за хвилину, просто не зупиняючись, з цікавістю досліджувала все навкруги. І насправді далеко не завжди чекала на відповідь.

Керрі думала, що не змогла б так. Так спокійно й з відкритим серцем полинути до світу. Керрі боялась би навіть вийти з дому після всього боючись навіть власної тіні. Ірма виявилася на диво сильною.

Джеррі виявився на диво люблячим.

Не вважаючи на всю його природню незграбність він так мило намагався зберегти спокій своїх дівчат. Він як вірний охоронець відволікав їх від будь-яких проблем допомагав справитися з негодою в їхніх душах та справах.

А що йому було робити? В нього не було нікого ближчого за цих дівчат. Керрі він мав собі за сестру. Ірма... Ця дівчина викликала в ньому цілу бурю теплих емоцій. Якби ці почуття можна було побачити, то це було б переплетіння червоних та білих стрічок, що рухаються у вічному танці, але не зливаються в одне.

Тому Джеррі жив та продовжував свої дослідження. Він не бажав, щоб ще хтось у його житті помер від такої банальної речі як старість.

Ірма просто жила. Зараз їй не було ніякого діла до того, що відбувається з почуттями людей поруч. Ірма просто дихала. Нарешті дихала повними грудями.

І відчувала що в неї з’явилася сім’я, якої в неї ніколи не було. Притулок ніколи не був гарним місцем для життя. Навіть найкращий притулок для дітей-геніїв.

Всі вони жили у своїх думках забуваючи про навколишній світ.

Полинувши у звичайний світ зі своїми незначними проблемами та переживаннями. Притиралися одне до одного знаходили щось спільне, відігрівалися. Просто жили.

Та навколишній світ забувати про них не поспішав.