Розділ 15

Той самий день настав неочікувано. Та й не повинен він був стати тим самим днем.

Просто однієї лише крові дослідникам стало мало.

Керрі чітко це зрозуміла коли її повели в зовсім іншу кімнату.

Вона намагалася дізнатися щось у тієї жінки, що вела її, та жінці було все одно. Вона ніби не чула, або не хотіла чути.

Містер Клайд вже чекав на неї в тій, невідомій, кімнаті.

Він був один.

Посеред кімнати стояла канапа. З ременями. Ці ремені з темної шкіри врізалися в мозок дівчини яскравим розчерком, обіцяючи надовго залишитись в пам’яті.

- Добрий день, містер Клайд. Як я бачу, сьогодні в мене нове місце, - сказала вона сідаючи на білу канапу.

- Ти на диво спокійна, маленька Керолайн, - сказав він, а Керрі зовсім не була спокійною. Вона здригалася від жаху, але стійко тримала маску спокою на обличчі, - Річ у тому що всі дослідження з твоєю кров’ю які ми могли провести, ми вже провели. Тепер настала нова фаза - експерименти над тобою. Не хвилюйся, тобі не буде боляче. Ти просто заснеш. А прокинешся вже у себе.

- Я вам вірю, містер Клайд.

Керрі не вірила. В її голові неспокійним вирієм металися думки. Намагалися знайти вихід з ситуації, щось придумати. Ідей не було, був лише страх.

Керрі відчула як збивається її дихання, а серце починає відбивати якийсь неймовірний ритм у грудях. Ніби хоче вистрибнути на волю. В очах почало темніти.

- Ти дуже чемна дівчинка Керолайн, дуже чемна дівчинка... - повторив він задумливо набираючи в шприц рідину.

Містер Клайд повернувся до дівчини. В правиці у нього був шприц, лівою він натис на плече дівчини вкладаючи її на канапу.

Керрі відкинулася на холодне ліжко. Вона боялася що її пристебнуть цими жахливими ременями до ліжка, але цього не сталося.

Містер Клайд підніс голку до руки дівчини. Все в її очах стало як в уповільненому фільмуванні. Напруга досягла межі. Дівчина не витримала.

Вона вихопила шприц з рук чоловіка й різким рухом всадила її йому в стегно.

Цей здивований вираз обличчя залишився в її пам’яті надовго. Його очі здивовано розширилися, а брови припіднялися. Він переводив погляд зі своєї ноги на дівчину й назад.

Потім він витягнув шприц й хитнув головою ніби намагаючись прогнати пітьму перед своїми очима та цього злякана дівчина вже не бачила.

Вона вискочила за двері і притислася до них спиною. Дівчині пощастило. В коридорі нікого не було. Та Керрі чудово розуміла, що це не надовго. Зовсім скоро хтось побачить все що відбувається. Камери були в усіх кімнатах.

Керрі озирнулася й побігла у свою кімнату з надією на те, що Ірма буде там.

В цей момент Керрі пощастило, ще раз. В далині коридору Керрі побачила схвильованого Джеррі. Він йшов швидше ніж зазвичай, час від часу озираючись собі за спину.

Керрі забігла у відчинені двері своєї кімнати й почала гучно стукати по склу.

- Ірма! Ірма! Прокидайся! Пароль від твоєї кімнати?!

Ірма швидко встала з ліжка й нерозуміюче нахмурилася, а потім зіткнула поглядом з наляканою Керрі й все зрозуміла.

- Один-чотири-п’ять-три-вісім.

Керрі вибігла з власної кімнати набираючи пароль до кімнати Ірми. Пальці тремтіли, та ввести правильно вийшло з першої спроби.

Двері відчинилися й Ірма вискочила за них.

Керрі накривала паніка. Що робити - незрозуміло. Все пішло не за планом, та і який план можна було вигадати в таких умовах?

До плеча Керрі доторкнулася рука - це був Джеррі.

- Я їх відволік. Йдемо, швидко. Я знаю де вихід.

Вони зірвалися на біг по білому коридору. Їх кроки відбивалися від стін відлунням, а серцебиття віддавало в скроні. Керрі за цим шумом не чула нічого іншого.

Вони пробігли двісті метрів декілька раз звернувши по коридору коли Джеррі зупинився й напис на ледь помітний знак організації.

Таємна двірка відчинилася.

За нею виявився зовсім вузенький маленький коридорчик який закінчився сходинами наверх.
Вони забралися на сходини. Ірма та Керрі вже втомилися від незвичного навантаження, але продовжили підійматися попри слабкість.

Джеймс відкинув люк й вибрався звідти, озирнувся й подав руку Керрі. Ірма вже майже вибралася як вони почули звук сирени, Все внизу осяяли тривожні вогні. Їх втечу помітили. Джеррі витягнув Ірму й закрив люк.

Керрі побігла до виходу з ангара.

Вони встигли вибратися до того як двері зачинилися.

Вони втрьох побігли далі від цього місця та надовго їх не вистачило. Вже через хвилину вони зупинилися в одному провулку між будинками. Тут вже можна було побачити людей.

Керрі притислася спиною до стіни. Вона смертельно зблідла й сповзла нижче по стіні. Поруч відхекувалися Ірма з Джеррі.

- І що далі? - запитала Ірма трохи віддихавшись.

- Чекати. Сховатися трохи краще. Ближче до центру. І чекати.

- На що?

- Якщо ми потрапили на камери, то тітка Агнес й Том вже знають де ми.

- Впевнена? - включився в розмову Джеррі.

- Так.

Звичайно вони розуміли що виглядають як мінімум дивно. Дівчата босі в світлих піжамах. Лише Джеймс виглядав більш-менш нормально. Тому дуже далеко вони не відійшли. Лише трохи далі від того місця.
На більше не вистачило сил.

Тому Керрі лише посміхнулася коли між тими ж будинками побачила знайому міцну фігуру.

- Том... - посміхнулася дівчина протягуючи руки в його напрямку.

Фігура прискорилася й вже зовсім скоро Керрі опинилася в міцних руках свого дядька. В безпеці. Там вона й залишилася.

Вона не чула що говорив Том і що відповідав йому Джеррі. Дівчині було достатньо того, що вона в обіймах близької людини. Те як міцно чоловік її притискає давало зрозуміти - її чекали, за неї хвилювалися. А більшого дівчині й не треба.