Розділ 14

Дні йшли один за одним в спокійному темпі. Сніданок, обід, кров на експерименти, вечеря, сон.

Ірма читала вголос казки під які Керрі чудово засинала. Жахи їй не снилися. Надія повільно згасала.
В один з днів Керрі запитала в Ірми:

- Як думаєш, якщо я попрошу собі шкарпеток і капців, мені їх видадуть?

- Напевно. Можеш спробувати, - знизала плечима Ірма перегортаючи сторінку й підкреслюючи щось у тексті.

На наступний день поруч з тацею зі сніданком лежало декілька пар білих шкарпеток та білі капці.

Так Керрі остаточно зрозуміла - якщо в кімнаті й нема камер, то прослуховують їх точно постійно. Керрі в розмовах продовжувала зберігати обережність. Ірма також говорила мало. Але іноді в таких розмовах спливали цікаві факти.

- Зі мною все зрозуміло, а от чому тут ти? - запитала в один з вечорів Керрі.

Вона лежала на животі, голову обперла на руки й весело бовтала ногами.

- Ну, ти тут в полоні, а з ними “співпрацюю” - дуже явно в голосі дівчини почулися лапки. - Я тут за свої таланти. Працюю їм кодовим замком та обробляю великі обсяги інформації. Геній в математиці. Я тут вже довго й занадто багато знаю, щоб мене так просто відпустили.

- Мені жаль.

- Сама винна. Менше виставляти свої таланти потрібно було. Та що ж тепер, - зітхнула дівчина.

“Та що ж тепер...” - подумки погодилась Керрі.

Дні злилися в одну смугу. Містер Клайд більш нічого важливого не розповідав. Джеррі зустріти не вдалося. Керрі сподівалася, що він ще живий.

Пройшло близько тижня коли Керрі наважилася попрохати для себе книги.

- Книги? Такі як у маленької Ірми? Чому б і ні, - відповів посміхаючись своєю страшною посмішкою містер Клайд.

Так, чому б і ні? Проблем вона не приносила. Пряники у вихованні зайвими не бувають. Потрібно іноді підсластити батіг.

На наступний день їй принесли декілька книг. Керрі обрала “Портрет Доріана Грея”. Він нагадував їй про Кріса. Такого гарного ззовні та гнилого зсередини.

На деяких сторінках простим олівцем були написані різні примітки, деякі фрази підкреслені олівцем.

Було не складно здогадатися з чиєї бібліотеки взяли ці книги.

- Вибач, здається, цю книгу забрали в тебе, - піднесла Керрі книгу до скла, показуючи примітки.

Ірма підійшла до скла з іншої сторони. Здається вони вперше так близько одна до одної. Виявилося що Ірма не набагато вища за, фізично, дванадцятирічну дівчинку. Метр п’ятдесят п’ять, не більше.

- Нічого страшного, я вже дочитала, - сказала дівчина глянувши на примітки. - Як дочитаєш цю, яку хочеш взяти наступну? Думаю, ми можемо домовитися, - посміхнулася дівчина, - Може й ти тепер будеш читати мені вголос.

Вона підійшла до своєї книжкової полиці й принесла п’ять книг на вибір.

- Це ті що я зараз дочитую. Яку ти будеш?

- Детектив. - посміхнулася дівчина впізнавши одну з книг Агати Крісті.

- Добре, я попрошу передати тобі її як дочитаю.

Ця розмова відбулася на ранок, ввечері на Керрі чекала нова несподіванка.

Все починалося як зазвичай: та сама жінка, той самий коридор. І навіть двері в кабінет ті ж самі. Тільки містера Клайда там не було.

Керрі одразу впізнала це неслухняне волосся та високу фігуру. Маска та окуляри зовсім не завадили впізнати його.

- Привіт, Джеррі. Давно не бачилися. - спокійним голосом сказала Керрі займаючи звичне місто.

Вона намагалася сховати весь той вирій емоцій, що викликала в неї ця зустріч.

- Привіт, Керрі. Містер Клайд сьогодні зайнятий, - повідомив Джеррі готуючи інструменти.

Він мовчав, Керрі мовчала також.

Вона знала що так може статися. Він сам говорив про це. Поки ти живий - ще можна щось змінити.

Джеррі взяв кров у дівчини. Джеррі ледь помітно нахмурився від вигляду покритої синцями руки. Керрі огорнув запах медикаментів. Від Джеррі більше не пахло кавою.

- Вибач мені, - сказано ледь чутним шепотом.

Керрі легко доторкнулася до його долоні й сказала так тихо, що Джеррі скоріше прочитав по губах чим почув відповідь:

- Нічого страшного. Все буде добре.

Джеррі похитав головою. Це він повинен втішати Керрі, а не вона його. Це він не зумів її захистити. І ось, вже два тижні, вони тут.

У Керрі загірчило в горлі. Скільки всього вона ще хотіла сказати, але не можна. Не можна виявляти прив’язаність. Не можна говорити нічого зайвого.

Перед тим як вийти за двері Керрі озирнулася й зустрілася з поглядом темних очей.

Головне - вони живі. А вибратися вони якось зуміють.

Керрі навіть не здогадувалася настільки її думки близькі до правди. Вибратися хотіла не тільки вона.

В цих підземеллях живе дівчина, що набагато довше тут за будь-кого. Різко це згадалося коли Керрі почала читати обіцяний детектив. До нього в комплекті йшов олівець. Керрі спочатку просто покрутила його в руках, але все ж таки залишила поруч з собою.

На полях книги були написані приписки рукою Ірми. Почерк в неї виявився на диво чітким з нахилом в правий бік.

Керрі з посмішкою дивилася на ці приписки, аж доки на п’ятдесят п’ятій сторінці не побачила надпис тим самим почерком: “Втечімо? В мене є план”.

Керрі декілька разів перечитала напис, а потім звернулася до дівчини з того боку скла:
- Мені так подобаються твої примітки, такі смішні,

- Так? Не дуже звертала на них увагу коли писала, - знизала плечима Ірма та підійшла ближче до скла.

По ній було не видно, що вона нервує, лише пальці неспокійно намагалися знайти собі справу й хапалися за край сорочки.

- Мені ось ця примітка найбільше подобається, - Керрі притисла книгу до скла на потрібній сторінці.