Розділ 13

Прокинулася дівчина від того що двері в її кімнату відкрилися.

Керрі непомітно глянула в сусідню кімнату - світло не горіло.

В кімнату увійшла жінка в білому халаті й, не кажучи ні слова, покликала Керрі за собою. Вона відкрила двері й почекала доки дівчина не вийде.

Очі жінки були закриті прямокутними окулярами, а на обличчі одягнута медична маска. Лише темне волосся можна було чітко роздивитися. Хоча й воно було зібране в акуратний тугий пучок.

Коридор освічувався білими квадратними лампами-плитами на стелі. Плитка холодила ноги, але сказати щось з цього приводу Керрі не наважилась.

Коридор був широким, але абсолютно пустим. Металічні двері на відстані в декілька метрів одні від одних були вифарбовані в білий і нічим не відрізнялися від дверей в кімнату Керрі.

Від кроків жінки по коридору розносилося відлуння.

Вікон навколо не було.

У Керрі не залишилося жодних сумнівів - вони знаходилися під землею.

Супроводжуюча різко змінила маршрут відкриваючи двері справа від дівчини. Керрі не знайшла жодної відмінності в цих дверях від всіх інших дверей у цьому коридорі.

Жінка відкрила двері й легенько підштовхнула Керрі в спину коли та завагалася, заходити в кімнату чи ні.

Керрі зробила крок. На перший погляд, кімната була пустою, та разюче відрізнялася від кімнати дівчини.

Тут стояли інструменти для всіляких процедур, та й кімната була більш сірою ніж білою.

Керрі зробила ще декілька кроків, а потім завмерла оглядаючись.

- Керолайн МакКлауд. Чув що ти, нарешті, з нами, - розтягуючи губи в штучній посмішці сказав чоловік, якого Керрі помітила тільки зараз. - Я вже зачекався на тебе. Сідай на стілець. Для початку візьмемо в тебе кров.

Чоловік продовжував розтягувати губи в посмішці. Це виглядало як жахлива маска що тріснула на рівні губ. В очах його горіла веселість, та якась зовсім не добра.

- Ви знаєте мене, містере...? - запитала Керрі сідаючи на місце яке їй вказали.

- Можеш називати мене містером Клайдом. Мені буде приємно, що така знаменитість знає моє ім’я, - кружляв над інструментами чоловік, - Одного разу ти вже втекла від Уробороса, то ж цього разу я вирішив зайнятися тобою особисто. Ох і галасу ти наробила. Відтоді ми покращили свою систему безпеки, то ж сподіватися тобі ні на що.

“Уроборос” - декілька разів проговорила подумки Керрі.

- Я все ж таки буду, - злегка посміхнулася дівчина протягуючи ліву руку.

- Так, сподівайся, - крива посмішка знову розрізала його обличчя.

Кров він брав мовчки, зосереджений на процесі. Керрі ледь помітно насупилася - залишаться синці.
Керрі оглядала приміщення з невдоволенням розуміючи - якщо тут і є інші двері, то вони приховані й допуску до них вона отримати не зможе.

Керрі зігнула руку, притискаючи ватку до сліду від голки.

Вона залишилася сидіти, а чоловік попрямував до апарату призначення якого залишилося незрозумілим для Керрі. Містер Клайд (Керрі пообіцяла собі запам’ятати всю можливу інформацію) наспівував собі під носа пісеньку ледь помітно пританцьовуючи на місті.

Чомусь на його місті дуже легко було уявити Джеррі. Ці думки чимало болю приносили дівчині, але відігнати їх зовсім вона не зуміла. Напевно тому в неї вирвалося питання.

- Містер Клайд, скажіть, як ви мене впіймали?

Чоловік завмер, а потім різко повернувся обличчям до Керрі.

- Гарне питання, Керолайн. Гарне питання, - він почав відбивати на поверхні столу якусь до болю знайому Керрі мелодію, а потім продовжив, - Я б не хотів тобі це казати, але через те, що ти все одно не виберешся дам тобі одну підказку. Наші змійки дуже люблять книги. А тепер йди. На тебе чекають.
За дверима на Керрі дійсно ще досі чекала та жінка.

Керрі довели до кімнати по досі пустому коридору. В кімнаті Ірми було темно.

Керрі не могла викинути з голови слова чоловіка.

Про поїздку знали не так вже багато людей. Тітка Агнес, Том, батьки, Джеррі. Хто ще?

Тому Керрі довіряла безсумнівно. Він був занадто відданим тітці Агнес і не міг нічого зробити без наказу зверху.

Джеррі... В це вірити не хотілося. І підказка була точно не про нього. Так, він вчений, але скоріше експериментатор, а не теоретик-книголюб.

Керрі лягла на правий бік й підтягнула ковдру повище. Рука вже починала боліти, а ноги страшенно змерзли.

На кого натякав містер Клайд? Хто це міг бути?

Вона повинна його знати. Такі люди як містер Клайд люблять робити людям боляче тож це повинна бути людина чия зрада, на думку містера Клайда, зробить їй боляче.

Керрі мучили думки й вона вирішила зайти з іншого боку - з книг.

В голові проносилися думки, доки не залишилася одна яку Керрі схопила за хвіст.

- Ні-і, - тихенько застогнала Керрі закриваючи руками обличчя.

Вона знала про кого говорив містер Клайд.

Перед її очима з’явився спогад - маленька записка на якій написано “Щасти”.

Ось хто знав про дату її від’їзду. А далі все було просто. Поїзди їздять раз у два дні - маршрут їм відомий.

Керрі зажмурила очі проганяючи сльози, що так і хотіли скотитися з кутиків очей.

Кріс. Цей світловолосий, поцілований сонцем хлопець. Хлопець в якого закохалися пів району. Хлопець який залишав їй на столику квіти.

Хлопець якому вона довірилася.

Передчуття не обдурили - від цієї зради справді стало боляче.

Гіркий ком став поперек горла й холод великою долонею огорнув серце дівчини.

І ніяка ковдра від цього не рятувала.