Розділ 12.2

Це була молода дівчина. М’які світлі, майже білі, кучері обрамляли м’які риси обличчя. Волосся ледь діставало до плечей.

Дівчина увійшла в кімнату поруч й привітно кивнула Керрі. Очевидно, вони могли бачити одна одну.

Дівчина навпроти забралася на своє ліжко й дотягнулася до книжкової полички. Дістала невеличкий томик й покрутила його в руках, а потім відкрила на першій сторінці й почала читати.

Керрі впізнала цю книгу. Та й мало хто не впізнає “Маленького принца” в цій яскравій обкладинці.

Ця дівчина точно не збиралася розмовляти зі своєю сусідкою.

Дівчина звідкись дістала простий олівець й час від часу підкреслювала якісь речення у книзі. Керрі ледь помітно зморщилася - такого відношення до книг вона не переносила. Та якщо їй так подобається, то Керрі з цим нічого не може зробити.

Керрі лягла в ліжко й сховала ноги під ковдрою. Нічого нового вона знайти тут не зможе, а ноги замерзли від холодної плитки.

“Може попрохати, щоб мені принесли капці?” - подумала Керрі, та сподівалася, що вона не буде тут настільки довго.

Зайнятися було категорично нічим. Дівчина вирішила прийняти душ, щоб трохи зігрітися. Вода була гарячою. Та дівчина не дозволила собі залишитися там на занадто довго. У ванній лежав ще один комплект одягу. Така ж блідо-блакитна форма-піжама, що й на дівчині з сусідньої кімнати. Та й сама Керрі була одягнута в таку ж.

Керрі ледь чутно зашипіла від неприємних відчуттів. Підлога ніби стала ще більш холодною.

Керрі залізла на постіль і тільки потім помітила тацю біля дверей з кімнати. На ньому стояла їжа. Тарілка з кашею, два шматочки хліба й чай в чашці.

Поставити їжу було нікуди, тому Керрі поставила тацю собі на коліна, а сама сіла на ліжко.

Їсти в цьому місці вона не боялася. Колись вона вже була в цих людей - їм вона потрібна була здоровою та без зайвих речовин в організмі.

Керрі закинула першу ложку собі до рота - їсти можна. Хоча й не дуже смачно. Майже без солі, а хліб трохи просушений в духовці - як під час медичної дієти.

Керрі й сама не помітила як невдоволено скривилися її губи.

- Тут не дуже смачно годують, правда? На сніданок дають щось солодке, тож не все так погано, - все ж почала розмову дівчина з кімнати навпроти.

Її голос був спокійним та трохи теплим, так і повинні говорити з дітьми. Говорила вона з ледь чутним акцентом, трохи рублячи голосні. Звуки, проникаючи крізь скло, ставали трохи приглушеними. Та можна було уявити, що ніякого скла між ними не було.

Вона не намагалася поводитися як добра людина чи як зла людина. Вона поводилася як людина, що змирилася зі своїм положенням.

- Нормально, лише солі трохи не вистачає, - все ж вирішила відповісти Керрі не відволікаючись від їжі.

- Ну, для тебе напевно так. Ти ж два дні вже нічого не їла, зголодніла напевно.

- Два дні? - підняла Керрі голову від тарілки й зустрілася з поглядом темних очей.

- Це стільки ти лежала там без свідомості. Може ти була ще десь перед цим - не знаю, - вона ненадовго замовкла. - Я здивована що їм стала потрібна настільки маленька дитина, - продовжила з питанням у голосі.

- Мені вже двадцять, - спокійно пояснила Керрі доїдаючи свою порцію.

- А, тоді зрозуміло, - видихнула дівчина так, ніби нарешті знайшла відповідь на питання що давно її хвилювало, - Навіть старша за мене,- сказала дівчина так тихо, що Керрі цього не почула.

Вона знову взяла в руки книгу, та Керрі ще не хотіла завершувати розмову.

- Як тебе звати?

- Напевно це було не дуже ввічливо? Давно не спілкувалася з новими людьми, - пояснила вона. - Я Ірма, а ти?

- Керолайн.

- Приємно познайомитися, Керолайн. Як розумієш, руку потиснути не можу, - знизала плечима, ніби вибачаючись, Ірма.

- Розумію, - посміхнулася Керрі, - Що, зовсім нікого нового?

- Доходили чутки, що ще один новенький хлопець з’явився, але я його не зустрічала, - знизала плечима та.

“Може Джеррі?” - з надією подумала Керрі, а потім попрохала:

- Почитаєш в голос? Мені тут зовсім нічим зайнятися, а “Маленького принца” ніколи не пізно перечитати. Або переслухати, - тихо додала вона.

- Тільки якщо з того моменту на якому я завершила, - поставила свою умову Ірма.

- Звичайно. Дякую, Ірмо, - посміхнулася Керрі й лягла на ліжко повернувшись обличчям до Ірми.

- “— Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?
На хвилю він замислився, потім промовив:
— Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його оселя... "- читала Ірма доки Керрі розглядала її.

Ірма сиділа на ліжку склавши ноги перед собою і поклавши на них книгу. Дівчина виглядала на диво тендітною. Шкіра в неї була така бліда, що майже прозора - така, що вже дуже давно не бачила сонячного світла. Яскраве холодне біле світло лише погіршувало це відчуття.

Керрі навіть не хотіла думати про те, як довго ця дівчина тут живе.

Це змушувало замислюватися про те, що й вона може затриматися тут дійсно на довго. Керрі гріла думка про те, що одного разу її вже дістали з пазурів організації. Тож і в цей раз все вийде.

Може навіть вона забере з собою і цю милу дівчинку?

Ірма тихим, спокійним голосом читала казку, сторінки з тихим шелестом перегорталися.

Вже через десять хвилин Керрі спокійно спала закутавшись у теплу ковдру.