Розділ 7

Ніч була спокійною. Центр міста переливався яскравими вогнями, відмовляючись спати до самого ранку. А потім цикл починався знову. Центр міста не спав ніколи. Водночас околиці міста завмирали. Світло у вікнах вимикалося й будинки м’яко огорталися дрімотою.

Темні силуети швидкими тінями рухалися наближаючись до одної з будівель на околицях міста.

В цьому районі світло не горить лише де-не-де світяться вікна будинків, що ще не встигли заснути.
Але ціль людей залишалася абсолютно темною.

Фігури двигалися швидко та тихо. Їм не трапилося на шляху жодної зайвої людини.

Підійшовши до воріт один з чоловіків звірився з адресою і махнув рукою іншим, запрошуючи їх до середини.

Двері безшумно відчинилися й очам чоловіків відкрилося абсолютно порожнє ангарне приміщення. В ньому не було людей, але на самому краю сприйняття, трохи голосніше ніж шум далеких автомобілів, чулися голоси.

Чоловіки тихими тінями розійшлися по приміщенню, намагаючись знайти признаки їх об’єкта. Сьогодні в них було незвичне завдання - рятувати людей їм доводилося рідко.

Чоловіки рухалися майже беззвучно, з тихим шурхотом. Вони рухалися вдовж стін з маленькими ліхтариками, оглядаючи кожен куток приміщення, намагаючись нічого не пропустити повз увагу.

Приміщення виглядало пустим та давно закинутим, але слідів пилу зовсім не було. Як і слідів присутності інших людей.

Один із чоловіків подав сигнал підзиваючи до себе командира - він щось знайшов. На одній з бічних панелей, трохи світлішої ніж інші, була вигравіюване зображення змії з жалом скорпіона звернутої фігурою схожою на вісімку. Командир почав легкими рухами обслідувати панель доки не натрапив на ледь помітну панельку за якою ховалася невелика чорна кнопка.

Він подав іншим чоловікам сигнал, всі завмерли й він натис кнопку. Безшумно щезла одна з панелей на підлозі. Шестеро чоловіків відправилися у люк, спускаючись по сходах, ще двоє залишилися зверху - страхувати від неприємностей.

Під землею на чоловіків чекав зовсім інший світ. По одному вони спускалися у вузький коридор освітлений яскравими холодними лампами.

Чоловіки в темному одязі на цьому фоні яскраво контрастували з оточенням. Як чорнильні плями на білому папері зоставлені чиєюсь неакуратною рукою.

Вони обережно, та доволі швидко, рухалися пустим коридором. Вони пройшли декілька сот метрів і вже знаходилися не під тим ангаром під який зайшли на початку. Тільки тепер вони натрапили на перші двері на своєму шляху. Двері відчинилися безшумно відкриваючи поглядам чоловіків новий, більш просторий, коридор з багатьма дверима. Та тут вже не було пусто.

Два чоловіки в білій формі охороняли це місце. Вони не встигли нічого зрозуміти як вже через декілька секунд після відкриття дверей лежали на стерильній підлозі.

Командир махнув рукою і чоловіки, по двоє почали відчиняти двері одну за одною. Та за багатьма з них було пусто.

З однієї з кімнат почувся зляканий крик, а через хвилину звідти винесли двох чоловіків та жінку у білому медичному халаті. На тілах всіх за вухами була татуїровка у вигляді мініатюрної змії. Сумнівів у їх причасності до організації не було.

Вбивати їх зараз ніхто не збирався. У чоловіків був наказ - дізнатися як можна більше про цю організацію. Всіх хто потрапить до їх рук - брати у полон.

Лиш у самому кінці коридору вони знайшли кімнату в якій на постелі непритомний лежав чоловік котрого вони шукали.

Бліда шкіра, курчаве волосся, тонка статура. Занадто блідий для здорової людини, зі слідами від голки на оголеному передпліччі.

“І чим він зацікавив голову?” - з легкою зневагою подумав командир, а потім закинув хлопця на плече виганяючи подібні думки зі своєї голови. Це зовсім не його справа.

Час забиратися звідси.

***

Керрі чекала два дні. Продовжувала жити своїм життям, але глибоко всередині неї жила тривога.

Джеррі не шукав ніхто окрім неї. Ніхто не шукав, ніхто не хвилювався, ніхто не згадував.
Це різко вдарило по свідомості. У Джеррі не було нікого.

Джеррі був самотнішим за неї. Джеррі нема за що боротися. І Джеррі навряд чи сподівається на неї. Та і що він про неї знає? Він не знає, що вона може йому допомогти. Йому нема за що боротися і нема на кого сподіватися.

Ні, Керрі не збиралася ставати його надією. Але таке... Для неї це було занадто. І Керрі занадто до нього прив’язалася за цей недовгий час.

Достатньо для того, щоб цей чолов’яга став їй близьким.

Тому вона з радісною посмішкою зустріла Тома на руках якого, як принцеса в руках свого принца, лежав непритомний Джеррі.

Це виглядало трохи дивно, бо Том насправді був не набагато вищим за Джеймса. Та він спокійно тримав на руках далеко не легкого хлопця.

Шкіра Джері була на диво блідою та холодною, тому Керрі поспішила принести теплу ковдру як тільки Джеррі поклали на диван.

Що ж, тепер з ним все має бути добре. Хоча його стан і викликав тривогу.

Особливо Керрі не подобалися сліди від голки на його шкірі. Керрі чітко пам’ятала, що раніше їх там не було.

- Том, виклич йому лікаря, а я поки подзвоню тітці, подякую за допомогу.

Том спокійно дістав телефон набираючи номер добре знайомого лікаря. Той ніколи не ставив зайвих запитань та був професіоналом у своїй справі.

“Краще все ж таки просто залишу повідомлення” подумала Керрі дістаючи свій телефон.

“Дякую, тітонька Агнес. Твої хлопці зробили все як найкраще. Я в них не сумнівалася. З мене нова статуетка у твою колекцію. Напиши, як дізнаєшся щось нове про організацію. З любов’ю, твоя Керолайн.”

І як тільки Керолайн відклала телефон, з боку ліжка почувся тихий хриплий голос Джеррі: