Розділ 5

Увага!

В тексті присутні сцени жорстокості та насилля. Завуальовані, прикриті, майже й не жорстокі. Може взагалі не жорстокі. Але вони є. Читати на власний ризик.

Якщо вам дуже не подобаються подібні речі - сміло відкладайте в бік цей розділ. Трохи втрачаєте, але всі основні висновки будуть в наступному розділі.

Нехай Щастить)

- Вибачте, будь ласка... Я загубилася, Мій тато сказав йти до ратуші якщо я загублюся, але я зовсім не знаю як туди дійти, - у кристально чистих сірих очах заблищали сльози.

Тонкий ледь дрижачій дитячій голос розрізав простір біля одного зі столиків бару. Чоловік з коротко постриженим, брудним волоссям відвів погляд від столу. Очі чоловіка масляно заблищали оглянувши дівчинку з ніг до голови, він відставив бокал з пивом гучно вдаривши по столу.

- Ну що ж... Я тобі допоможу. Ходімо за мною, - сказав грубо беручи дівчинку за зап’ястя й кинувши на стіл плату за напій.

Уваги на це ніхто не звернув - в таких місцях подібне ставалося постійно. Люди навколо лише відводили очі, намагаючись не помічати дівчинку.

Вони рухалися все далі від бару. В бік від ратуші, все далі від центру міста.

“Ну він і сволота” - подумала Керрі впираючись тяжким поглядом йому у спину.

Навколо майже не було людей. Час від часу їм на шляху траплялися різні волоцюги, які, проте, зникали тільки побачивши важку фігуру чоловіка.

Вони зайшли у підворотню. Невеликий, темний, вузький й абсолютно пустий проміжок між будинками.
Чоловік потягнув її за руку штовхаючи до стіни. Керрі потерла свою руку. “На ній залишаться сліди”. Стіна за її спиною була холодною й, чомусь, вологою, камінці впиралися їй у лопатки.

Чоловік однією рукою вперся у стіну над її головою.

- Чому ми тут? Ви ж обіцяли відвести мене до татка, - дрижачим голосом сказала дівчинка дивлячись в гидкі очі навпроти.

-Твій татко тобі не казав? В цьому світі не можна довіряти незнайомцям, - дихнув перегаром прямо їй в обличчя.

Чоловік доторкнувся пальцями іншої руки до обличчя дівчини обмацуючи її поглядом і продовжив:

- Ти здаєшся доволі милою дівчинкою...

- Я здаюся вам милою? - перервала його Керрі. З глибини її очей назовні проривався хижак.

- Так, ти дуже мила, маленька, зовсім невинна дівчинка...

- Якщо ти думаєш що я мила, тобі недовго залишилося так думати, - губи дівчинки викривилися в кривій усмішці.

Погляд її став гострим як лезо гарно наточеного ножа. Очі блиснули впевненістю. Чоловік може й злякався б, та не встиг.

Важка дубинка вдарила його по голові і його очі закотилися.

Дівчина зверху вниз дивилася на падаючого чоловіка з виразом абсолютної огиди на обличчі, а потім вдарила його по печінці ногою.

- Ти довго, Том. Ненавиджу педофілів. І браслетики, реально? - потрясла вона купою різнокольорових браслетиків на руці.

- Ви добре справилися.

- Але відчуття ніби в багнюці скупалася. Неси його вже в багажник. Не хочу тут більше залишатися.

Том кивнув і спокійно закинув тіло на плече.

Керрі взяла вологі серветки й протерла своє зап’ястя та обличчя.

- Як приїдемо - відразу у ванну.

- А як же допит?

- Кинь його у підвал, нічого за цю годину не станеться. Йому корисно промаринуватися. Якщо Джері досі живий - з ним не станеться нічого поганого за годину.

За вікном автомобіля проносилися вогні вечірнього безтурботного міста. Чорний автомобіль мчав до невеликого будиночка на околицях міста. Керрі бездумно вглядувалася у яскраві вулиці.

Керрі занурилася у теплу ванну наповнену пахучою піною. Хотілося здерти мочалкою з себе шкіру, але вона стримала своє бажання. Почервоніння після такого сходило ще довго, а Керрі повинна була виглядати сильною вже через годину.

І навіщо вона взагалі у це вв’язалася? Правду казала тітонька - вона занадто швидко прив’язується до людей.

Керрі зітхнула й на декілька митей занурилася у воду з головою, щоб винирнувши рішуче вийти з ванної.

Часу все ж таки було обмаль.

Отямився чоловік прикутий до твердого стільця. Його голова розколювалася, а світ перед очима кружляв не бажаючи ставати на своє місто.

- О, Рік ти нарешті отямився, - промовив оманливо лагідний дівочий голос, - Я вже та-а-ак втомилася чекати.

Погляд Ріка з деякою складністю зміг зосередитися на фігурі навпроти. Навпроти нього сиділа жінка(“дівчинка” - сам себе виправив він придивившись краще) у простій чорній сукні. Її трохи вологе темне волосся було зібрано у високу зачіску. За її плечем стояв кремезний чоловік у чорних окулярах.

- Ааа, - протягнув Рік, - дівчинка без батька, - ледь помітно всміхнувся він спльовуючи на підлогу.

Керрі зморщилася на цей жест. “Потрібно буде викликати клінінг”

- Як ми вже виявили, пам’ять ти не втратив, то ж зможеш відповісти на мої питання, - спокійно продовжила Керрі, - де Джеррі?

- Який ще Джеррі?

- Джеймс Клауд. Двадцять сім років. Милий здоровань. Не пригадуєш?

- Не знаю нікого Джеймса.

- Ти викрав його тиждень тому. Впихнув у свою вантажівку й комусь відвіз. Не пригадуєш?

- Не пригадую, - підло посміхнувся Рік.

- Том, - просто сказала Керрі й прикрила очі вже знаючи що буде відбуватися далі.

- Згадав? - знову запитала Керрі через хвилину.

- Ні, - відповів Рік спльовуючи вже червону слину.

- Том, - знову повторила наказ дівчина прикриваючі очі.