Розділ 4

Наступного разу вони зустрілися у кав’ярні. Сиділи за одним столиком спокійно займаючись кожен своїми справами. Керрі взяла для Джеррі американо, а собі незмінне каркаде. Науковець знову був обкладений купою паперів.

“Якщо йому так зручніше - нехай буде так” подумала Керрі подаючи йому папірець що впав на холодну підлогу.

“Скоро зима” - подумав Джеррі відмітивши холод долонь Керрі.

Він помітив холод її шкіри ще давно, коли вони вперше стикнулися. Вся її шкіра аномально холодна та бліда, здається її ланіт ніколи не торкався рум’янець, тіла не торкалося сонячне проміння. А кінчики пальців... Неначе кубики льоду заховані під тонкою шкірою.

Зима. Джеррі її не любить. Він пригадує, що постійно падає на склизькому асфальті. Особливо неприємно згадувати як він зламав руку. Кров тоді некрасивою плямою розповзлась під ним пофарбувавши сніг в рожевий і він ледве не запізнився на наукову конференцію через візит до травматолога.

- Тобі вистачає моєї крові? - запитала Керрі закриваючи свій ноутбук.

З роботою на сьогодні вона завершила. Тепер можна поїхати додому й, вдихнувши запах нової книги, перейти до нового розділу.

- Поки що мені достатньо. Та й з тебе найближчим часом не можна брати кров. Це може зашкодити твоєму здоров’ю, - відповів Джеррі не відволікаючись від записів.

- Над чим ти взагалі зараз працюєш? - запитала зазираючи у папери.

- Над теломерами, - сказав все ж таки відволікаючись від справ й підіймаючи свій погляд на дівчину.

- Хочеш жити вічно? - з цікавістю запитала дівчина нахиляючи голову вбік.

- Ну чому ж вічно? Вічне життя скоріше прокляття ніж нагорода. А от померти років у сто п’ятдесят... Думаю непогана мета. Тим паче що ти навела мене на нову ідею. Ти вже добряче мені допомогла.

- Завжди рада. Ти ще довго? Можу підвезти тебе до твого дому, - запропонувала дівчина.

- Ти? Тобі видали права?

- На вигляд мені дванадцять, але ж по паспорту двадцять. Звичайно ж в мене є водійське посвідчення, - виразно закотила очі Керрі. - Але в чомусь ти правий. За кермом буде Том. Мене занадто часто зупиняють поліціянти, - невдоволено зітхнула дівчина.

- Тоді почекай п’ять хвилин, я доп’ю каву, - ховаючи посмішку за філіжанкою відповів Джеррі.

Том за сусіднім столиком лиш закотив очі на всю цю розмову. Але цього ніхто не помітив. Чорні окуляри добряче допомагали зберегти репутацію суворого охоронця.

***

Вони зустрічалися кожного вівторка. У кав’ярні. Частіше за все мовчки сиділи занурені у свої справи за одним столиком. Потім Керрі підвозила Джеррі й вони лиш час від часу списувалися підіймаючи питання які їх цікавлять.

Іноді вони швидко розбиралися зі своїми справами, а потім розмовляли на цікаві для них теми. Зі сторони вони виглядали як батько з донькою і Керрі часто сміялася над цим. За такий короткий час Керрі могла назвати Джеймса своїм добрим знайомим. Ще не другом, але вже близько.

Одного разу вона заповнювала анкету для його досліджень. Керрі дійсно було не важко. Чому б не співпрацювати з чоловіком який ввічливо про це попросив? Їй не складно, а колись його дослідження можуть змінити світ на краще.

- Як твої дослідження? - запитала Керрі ставлячи на стіл круасан собі та тістечко Джеррі.

Вона ледь знайшла вільне від паперів місце.

- Доволі непогано, є прогрес. Я вийшов з тупика в якому був. До речі, ти не проти дати мені ще трохи своєї крові? В мене майже закінчилася, - відповів поправляючи свої прямокутні окуляри.

Вони постійно намагалися зіскочити з його носа.

- Тільки якщо небагато. Минулого разу мене ще декілька днів мучила слабкість. До речі, тобі, що справді зручно з такою кількістю паперів? Чому б просто не завантажити все на ноутбук? - відриваючи шматочок від круасана.

- Та я вже звик. Це не зручно, але безпечно. Ніхто не дістанеться даних просто зламавши мій ноутбук. Папери це не зручно, але безпечно.

- А що, таке вже траплялося? Ти їж, доки знову з головою у дослідження не занурився, - кивнула на тістечко Керрі, - Відчуваю себе твоєю мамою, - усміхнулася вона.

- Бувало й таке. Наука річ доволі небезпечна. Особливо якщо ти доволі успішний науковець і... - поклав шматочок тістечка у рота, - Ммм дійсно смачно. І особливо небезпечно бути вченим який хоче повторити винахід Фламеля.

- Філософський камінь?

- Еліксир життя, - уточнив Джеймс.

- Непоганий план. Візьму собі сьогодні якусь книгу про це у книгарні. Доберешся додому сьогодні сам?

- Без проблем, - запевнив хлопець доїдаючи останній шматочок й знову занурюючись у папери.

Двері перед Керрі відчинилися з тихеньким дзвоном.

Все навколо заполонили два запахи що чудово поєднувалися між собою - кава й нові книги.

- Давно не бачилися Керрі, - зустрів її голос Кріса, - Я вже почав за тебе хвилюватися.

- Сесія скоро, на книги мало часу залишається, - виправдалася вона підходячи блище, - зробиш мені кави як зазвичай?

- Як побажає моя леді, - жартівливо схилив голову він. - Твій улюблений столик вільний, я віднесу.

- Дякую Кріс, - сказала дівчина ступаючи в глибину приміщення.

Туди де височіли книжкові шафи.

Кріс, цей світловолосий хлопець поцілований сонцем, завжди їй подобався. І вона йому також.
Єдиний заклад в якому вона може спокійно попити каву. Таку каву у всьому місті готує лише Кріс. Кава з перцем. Така ж яскрава і незвична як і він сам. Скільки сердець він підкорив? Скільки дівчат приходять саме сюди, тому що тут працює Кріс? Та що говорити, Керрі сама одна з цих дівчат.

Книги заманювали до себе, лізли під пальці, намагалися забрати собі всю увагу дівчині.