Школа. Копіювання для виживання

«У школі нас вчать множити числа, але ділити себе на частини ми вчимося самі.»

Школа пахнула мастикою, сирими дошками й чужими тілами, що тіснилися в одному просторі дев’ять місяців на рік.

Запах був різкий, мов невимовлені образи, і рідний водночас, бо вона не знала іншого місця, де можна було стати кимось… або ніким.

У її класі була лідерка – Марина. Висока, з темним волоссям, завжди з рівною спиною, завжди з правильними відповідями.

Вчителі її любили, дівчата заздрили, хлопці сміялись із її гострих жартів і водночас боялись.

Олена любила дивитись на неї здалеку. Спостерігати, як Марина заходить у клас і не озирається, як сидить на уроках, закинувши ногу на ногу, як говорить, не чекаючи дозволу, як сміється голосно, без страху.

& «Я хотіла бути нею. Не через те, що вона була красивою. Не через те, що її слухали. А через те, що вона була вільною.

Її голос не тремтів, коли вона говорила. Її коліна не тремтіли, коли вона стояла біля дошки. Її руки не ховались у рукава, коли на неї дивились».

Одного разу на уроці української мови вчителька запитала значення слова «приниження».
Клас мовчав.

Марина підняла руку:

«Приниження – це коли тебе роблять меншим, ніж ти є, щоб підняти себе».

Вчителька посміхнулась, зробила відмітку у журналі, а Олена в той момент вперше подумала:

«Вона знає слова, яких я боюсь. Вона знає, що таке приниження. Але вона не дозволяє робити це собі».

Після уроку Марина пройшла повз Олену, кинувши погляд зверху вниз, швидкий і холодний, мов лезо.

«Чого витріщилась?»

Олена опустила очі й пробурмотіла:

«Нічого».

& «Я не хотіла бути Марининою подругою.
Я хотіла бути Мариною».

Вона не знала, що в той день зробила ще одну копію.
Копію сили, що трималась на байдужості. Копію голосу, що говорив без страху.

Але ця копія була, як костюм, пошитий не за її мірками:
затісний у грудях, зависокий у плечах, колючий у комірі. Та вона носила його. Бо в ньому її не помічали як тиху дівчинку. У ньому її боялись.

А страх інших завжди здається безпечнішим, ніж власний.

 «Ми копіюємо не лише тих, кого любимо,
але й тих, кого боїмося».

У п’ятому класі до них прийшла нова вчителька математики – Ірина Сергіївна.

Вона була сувора, як зимовий ранок, і холодна, як підлога коридору, по якій Олена бігла у своїх тонких колготках, коли запізнювалась на урок.

Її каблуки звучали, наче вироки, а голос був рівний, без жодної інтонації, крім тієї, що змушує серце стискатись від страху.

& «Я боялась її більше, ніж темряви. Більше, ніж собак на вулиці. Більше, ніж татового мовчання».

Одного разу Ірина Сергіївна викликала її до дошки.
Олена стояла з крейдою в руці, дивилась на рівняння, що роз’їдалося очима, як туман, і мовчала.

Вчителька чекала. Клас теж мовчав.

«Ну що, Олено, забула домашнє завдання?» – її голос був спокійним, навіть добрим, але в тій доброті було щось, що змушувало шкіру холодніти.

Олена спробувала щось сказати, але слова заплутались у горлі, як риболовна сітка. Очі наповнились сльозами.

«Сідай. Двійка».

Вона поверталась на місце, тримаючи крейду так міцно, що палець біля нігтя посинів.

«Я ніколи не буду, як вона. Ніколи».

Але наступного дня, коли Олену попросили відповісти на уроці історії, вона помітила, що її голос став таким же рівним і холодним, як у Ірини Сергіївни.
Без тремтіння. Без страху.

& «Я копіюю навіть тих, кого ненавиджу. Може, тому, що їхня сила лякає менше, коли вона вже твоя».

Після уроків вона залишилась у класі одна, стерла з дошки рівняння й написала одне слово великими літерами:

СИЛА

Дивилась на нього довго, поки сонце не впало за шкільний двір, залишаючи клас у сірих сутінках.

«Я хочу бути сильною. Як вона. Але чи сильна вона насправді, якщо її бояться більше, ніж люблять?»

 «Сни – це голос душі, що не знаходить слів у реальності.»

Тієї ночі їй наснився сон. Вона стояла посеред шкільного коридору. Він був безкінечний, довгий, як час, коли чекаєш похвали від того, хто ніколи її не дасть.

Двері класів були відчинені. Із кожного лунали голоси:

«Ти недостатньо гарна». «Ти недостатньо розумна».

«Ти недостатньо тиха». «Ти недостатньо…»

Вона бігла коридором, шукаючи вихід. Каблуки Ірини Сергіївни лунали за її спиною, швидкі, впевнені, мов удари серця перед криком.

Вона зупинилась біля одного з класів і зазирнула всередину.

Там сиділа вона сама – маленька Олена з косичками й бантиками. Вона дивилась у вікно, а очі її були порожні, як знебарвлена вода.