Дитинство. Приручення Я.

«Ми народжуємось із голосом, але з першими словами вчимося мовчати».

Вона пам’ятає ту кімнату до найдрібніших деталей.

Старий вовняний килим із візерунком, який бабуся називала «перським», хоча він був зі звичайного ринку.

Стіл із темного дерева, вкритий серветками, вив’язаними гачком.

І телевізор, що завжди грав голосно, навіть коли ніхто не дивився.

У цій кімнаті вона чула перші казки. Але то були не казки про принцес і щасливе кохання. То були казки страху.

«Не ходи босоніж по підлозі – застудишся й помреш».

«Не стій біля вікна, коли гроза – блискавка вб’є».

«Не розмовляй із чужими – вкрадуть і продадуть на органи».

Їй було всього п’ять, коли бабуся сказала:

«Життя страшне, Оленко. Люди страшні. Світ страшний».

Тоді вона ще не знала, що таке «страшне». Але в бабусиних очах було стільки страху, що маленьке серце повірило йому без слів.

& «Мене вчили боятися всього: холоду, темряви, собак, чужих людей, блискавок, любові, сміху. Мене ніколи не вчили боятися тільки одного – життя без себе».

Увечері бабуся лягала на старий диван, запах якого був сумішшю ліків, м’яти та часу, й вмикала телевізор голосніше.

І в темряві кімнати Олена слухала, як герої серіалів кричать одне на одного, як жінки плачуть від приниження, а чоловіки б’ють кулаками по столу.

«Чи так виглядає доросле життя?» – думала вона, затискаючи в руках ляльку без ока.

І тоді ж вирішила:

«Я буду тихою. Дуже тихою. Може, тоді мене не помітять. І не зроблять боляче».

Вона не знала, що в той момент вперше зробила копію. Копію бабусиного страху, що носила в собі ще багато років.

Вона заплющила очі, згадуючи запах тієї кімнати.
І в тиші ночі їй здалося, що чує бабусин голос:

«Не смійся так голосно, Оленко. Люди подумають, що ти божевільна».

& «І я навчилась сміятись тихо. Навчилась боятися голосно. Навчилась бути тією, хто виживе. Навіть якщо всередині помре».

 «Тиша – найкраща маска для дитини, яка хоче, щоб її любили.»

Як тільки бабусині казки про страх закінчувались, починались мамині уроки тиші.

Мама приходила з роботи втомлена, з темними колами під очима, у її волоссі завжди пахло дешевим шампунем із запахом яблука й тролейбусного пилу.

Вона любила Олену. Любила по-своєму – тихо, без обіймів, без слів, які лоскотали б серце теплом.

«Олено, не говори так голосно, у мене й так голова тріщить».

«Олено, не сперечайся з дорослими – це некрасиво».

«Олено, не стрибай, зараз сусіди скаржитимуться».

«Олено, сиди тихо, поки я відпочиваю».

& «Я навчилась мовчати раніше, ніж навчилась говорити правду. Навчилась сидіти рівно раніше, ніж навчилась стояти за себе».

У школі її хвалили:

• «Яка вихована дівчинка!»
• «Яка спокійна!»
• «Яка слухняна!»

І вона повірила, що це і є любов. Що любов – це бути зручною. Бути тією, хто не створює клопоту, хто не ставить зайвих запитань, не ображається, коли її ображають, не плаче, коли боляче.

«Бути слухняною – означало бути хорошою дівчинкою. А хороших дівчаток… люблять.
Правда ж?»

Тієї весни, коли вона захворіла й тиждень лежала з температурою, мама сиділа поруч, міняла мокрі рушники на лобі, годувала теплою манною кашею з грудочками.

І в її дотиках було стільки турботи, що маленьке серце запам’ятало:

«Якщо я слабка – мене люблять. Якщо я мовчу – мене люблять. Якщо я зручна – мене люблять».

& «А якщо я буду собою? Мене теж любитимуть?

Чи тільки тоді, коли я хороша дівчинка, яка мовчить?»

Вона закрила щоденник, притисла його до грудей і лягла на ліжко, обнявши себе руками.

За вікном тихо шумів вітер. Ніби хтось шепотів їй на вухо:

«Мовчи, Оленко. І тоді виживеш».

 «Дитинство – це коли вчишся грати ролі, навіть не знаючи, що граєш.»

Дитячий садок пахнув вареною рибою, старими іграшками та засохлими акварельними фарбами.

Вона пам’ятає, як сиділа за маленьким столиком, де скатертина була в зелені клітинки, а в кутку стояла велика лялька без ока, яка лякала її щоранку.

Того дня вихователька читала дітям казку про золоту рибку. Олена уважно слухала, тримаючи ложку з супом у руці, й подумала:

«А чому стара баба завжди невдоволена?
Чому дід мовчить?»

Вона підняла руку й запитала:

«А чому баба така зла?»