ЕПІЛОГ. Після смаку

Піск.

Ритмічний, різкий, настирливий, механічний піск. Він прорізався крізь абсолютну, густу темряву небуття, наче тупа, іржава голка, що намагається прошити товсту шкіру. Спочатку цей звук здавався нескінченно далеким, ніби лунав з дна глибокого колодязя, але з кожною мілісекундою він ставав усе гучнішим, агресивнішим, заповнюючи собою весь порожній простір свідомості.

А потім світ вибухнув.

Вибухнув не світлом, а неймовірним, розриваючим на шматки фізичним болем. Це був удар такої сили, ніби їй у груди з розмаху вгатили ковальським молотом, ламаючи ребра і вминаючи грудину в самий хребет. Її тіло, що здавалося вже давно залишеним і мертвим, раптом вигнулося на жорсткій поверхні дугою, не підкоряючись волі. У ніздрі різко, до нудоти, вдарив запах паленої шкіри, медичного спирту, озону та адреналіну.

— Є ритм! Ми запустили її! Фібриляція знята, синус пішов! — пролунав над нею хрипкий, зірваний чоловічий голос, що перекрикував шум якоїсь машини. 
— Давай ще кубик адреналіну, тримай вену, не втрать її!

Аліса спробувала зробити вдих. Це було найважче, найболючіше зусилля, яке вона робила за все своє коротке життя. Її легені, що злиплися від нестачі кисню і спазму, пручалися. Повітря увійшло в горло з огидним, вологим хрипом, ніби вона вдихнула жменю товченого скла. Легені обпекло внутрішнім вогнем, грудна клітка розширилася, і вона судомно, зі свистом закашлялася, випльовуючи набік густу рідину з виразним, знайомим металевим присмаком іржі та крові.

Вона насилу, долаючи неймовірну важкість свинцевих повік, розплющила очі.

Спочатку все було розмитим. Сліпуче, нестерпно яскраве, холодне світло галогенових ламп вдарило по розширених зіницях, змусивши її закричати від різі в очах, але крику не вийшло — лише здавлений стогін. Коли фокус трохи налаштувався, вона побачила білу, пластикову стелю, яка злегка хиталася. Над нею, затуляючи світло, схилилося обличчя. Це був лікар швидкої допомоги. Його медична маска була спущена на підборіддя, обличчя було сірим від втоми, напруженим, а по лобі котився великий крапля поту.

Навколо все гуділо. Машина швидкої допомоги мчала нічними вулицями, її сирена розривала простір протяжним, тривожним виттям, яке зараз здавалося найкрасивішою музикою на землі. По металевому даху машини гучно, барабанним дробом лупив важкий осінній дощ. Справжній дощ. Справжня вода.

— Ти чуєш мене, дівчино? — лікар помітив, що її очі відкриті. Він посвітив їй в обличчя маленьким ліхтариком, від чого вона знову замружилася. Його голос тремтів від адреналіну після успішної реанімації. 

— Кліпни, якщо чуєш! Тільки не засинай, чуєш мене?! Не йди знову! Ти була по той бік майже п'ять хвилин, ми ледве тебе витягли звідти!

Аліса повільно, з неймовірним зусиллям, відчуваючи, як кожна клітина її тіла кричить від інтоксикації, кліпнула. Вона облизала пересохлі, потріскані губи. Язик розпух і пульсував тупим болем.

Вона жива. Її тіло — поламане, отруєне, змучене дефібрилятором — належало їй. Перехід вдався. Вона повернулася з власної смерті.

Вона спробувала підняти руку, в яку була встромлена голка крапельниці, але рука була важкою, як бетонна плита.

— А... друга? — прохрипіла вона. Голосу майже не було, лише шипіння повітря крізь зуби. 

— Лє... ра...

Лікар на секунду завмер, вдивляючись у її бліде обличчя, а потім важко, з величезним полегшенням видихнув, опускаючи плечі. 

— Подруга твоя жива. Її забрала інша бригада. Вона прийшла до тями ще там, у квартирі, коли ми її вантажили на ноші. Це було щось страшне... Вона кричала так, ніби її різали наживо, кликала якогось батька, виривалася. Довелося вколоти заспокійливе. Але жива. Дихає сама, параметри серця в нормі. Не знаю, чим ви, дурепи малолітні, таким закинулися, але ваші ангели-охоронці сьогодні посивіли.

Аліса заплющила очі. По її брудних, вкритих саднами щоках покотилися гарячі, солоні сльози абсолютної, кристально чистої радості. Вона змогла. Вони вирвали її. Ілюзія луснула.

Вона провалювалася в медикаментозний сон, але цього разу темрява під повіками більше не була вкрита кривавими фракталами чи червоними нитками міцелію. Вона була просто чорною. Глибокою. Тихою. Спокійною. Порожньою кімнатою, в якій можна було нарешті відпочити.

Минув місяць.

Кінець листопада приніс у місто перші серйозні заморозки. Поліське небо опустилося ще нижче, затягнувшись рівною, непробивною сірою пеленою, з якої зривався дрібний, колючий сніг навпіл із крижаним дощем.

Аліса стояла на Смолянському військовому кладовищі.

Навколо неї, наскільки сягало око, розкинувся величезний, нескінченний сектор почесних поховань. Ряди свіжих могил. Сотні, тисячі синьо-жовтих та червоно-чорних прапорів на високих флагштоках тріпотіли, рвалися на пронизливому вітрі, створюючи потужний, безперервний шелест. Цей звук був схожий на шум важкого, штормового моря, яке ніколи не заспокоюється. З фотографій на гранітних плитах і дерев'яних хрестах на неї дивилися молоді чоловіки, жінки, чиїсь батьки і чиїсь брати.

Вона підійшла до знайомої могили. Земля вже просіла і вкрилася тонкою кіркою льоду. Аліса зняла вовняну рукавичку і повільно поклала голу, змерзлу долоню на ідеально відполірований, крижаний чорний граніт пам'ятника.

Денис. 1998–2023.

З фотографії на неї дивився її старший брат. Це була та сама фотографія, яку вони обрали з мамою — він у формі, трохи втомлений, але з тією самою фірмовою, теплою, нахабною усмішкою і зморшками в куточках очей.

Аліса провела пальцями по вигравіюваних цифрах. Біль нікуди не зник. Наївним було б вважати, що та битва в ментальному світі якимось дивом вилікує її від втрати. Ні. Біль відсутності Дениса був тут, глибоко в її грудній клітці. Він був важким, гострим і холодним, як цей самий граніт під її долонею.

Але тепер щось кардинально змінилося. Цей біль більше не відчувався як пухлина. Він не відчувався як паразит, який висмоктує її життя. Це був її біль. Справжній, чесний, чистий. Він був ціною, яку вона платила за те, що так сильно любила свого брата. Без цього болю не було б пам'яті про його любов. Цей біль був доказом того, що Денис існував, що він був справжнім, і що він загинув героєм, а не залишився ідеальною, мертвою пластиковою лялькою у чиїйсь хворій галюцинації.