РОЗДІЛ 9. Некрополіс щастя

Перехід закінчився не ударом, не падінням і не спалахом світла. Він закінчився абсолютною, мертвою стабільністю.

Аліса розплющила очі — чи те, що тепер слугувало їй за очі в цьому нефізичному стані. Вона стояла прямо посеред пішохідної Михайлівської вулиці. Але це більше не був той затишний, залитий теплим медовим сонцем Житомир зразка 2013 року, яким він здавався їй під час першого, "туристичного" візиту.

Цього разу ілюзія не змогла адаптуватися під її свідомість. Вона прийняла занадто велику, критичну, катастрофічну дозу токсинів, помножену на усвідомлену смерть власного фізичного тіла в реальності. Її розум був настільки отруєний правдою і мусцимолом, що пробив захисні фільтри системи, розірвав її солодкі декорації, як дешевий папір. Гриб просто не очікував такої безпрецедентної, самовбивчої атаки. Він був налаштований перетравлювати слабких, зломлених горем людей, які благали про втечу. Він не був готовий проковтнути живу бомбу.

Сонце висіло прямо над головою, в зеніті, але воно більше не гріло. Це було холодне, мертве, сліпучо-біле світло, ідентичне світлу гігантської безтіньової лампи над операційним столом у морзі. Воно не відкидало тіней, воно робило все пласким і хворобливим. Небо над містом було не блакитним. Воно було кольору сирого, випатраного м'яса — блідо-рожевим, вкритим густою сіткою темно-фіолетових і чорних вен, які повільно пульсували, перекачуючи якусь невидиму, гнилу рідину в масштабах усієї атмосфери.

Аліса озирнулася, і її свідомість наповнилася крижаною, відстороненою ясністю. Вона бачила виворіт матриці.

Вулиця була ідеальною, але ця ідеальність викликала первісний жах. Жодної пилинки на бруківці, жодного опалого листка, жодної тріщинки. Проте, коли Аліса придивилася до фасадів історичних будівель, вона зрозуміла, що це не цегла і не камінь. Будинки були пласкими, двовимірними декораціями, зробленими з тонкої, натягнутої на невидимі каркаси мертвої людської шкіри. Шкіра була зшита грубими, чорними нитками. За склом кав'ярень, де ще вчора сиділи усміхнені люди, не було ніякого інтер'єру, столиків чи кавоварок. Вікна були просто намальованими прямокутниками, а за ними, в темряві порожніх коробок, ліниво ворушилася і булькала чорна, густа, пульсуюча біомаса, схожа на перетравлену їжу в шлунку велетня.

Вулицею йшли "люди". Їх були сотні. Вони рухалися своїми звичними маршрутами, імітуючи бурхливе міське життя, але тепер Аліса бачила їхню справжню суть.

Вони не мали облич. Замість очей, носів і ротів у них були абсолютно гладкі, бежеві, затягнуті хрящовою тканиною плями. Вони рухалися ривками, їхні кінцівки згиналися під неприродними кутами, як у погано анімованих 3D-моделей з пошкодженим кодом або у маріонеток, яких смикає за нитки п'яний лялькар. Деякі з них були одягнені в нормальний одяг, але більшість являли собою просто мішки з м'яса, переплетені товстими червоними венами міцелію. Коли ці істоти "розмовляли" між собою, їхні гладкі обличчя не відкривалися — звук просто вібрував у їхніх грудних клітках, створюючи постійний, низькочастотний гул вулику, від якого закладало неіснуючі вуха Аліси.

— Лєро! — крикнула Аліса.

Вона не мала фізичних легень, але її голос, зітканий із чистої волі та смертельної дози, пролунав як гарматний постріл. Звукова хвиля була настільки потужною і фізично відчутною, що від неї, наче від удару вибухівки, затремтіли і пішли брижами картонні шкіряні стіни будинків навколо, а кілька найближчих безликих манекенів просто збило з ніг, розкидавши по ідеальній бруківці.

Аліса заплющила очі і прислухалася не до звуків, а до простору. У цьому ментальному світі вона більше не була обмежена п'ятьма людськими чуттями. Вона перетворилася на хижака, який шукає свою здобич. Вона відчула, де знаходиться подруга. Це було як потужне магнітне тяжіння, як кривавий слід на снігу. Вона відчула слабку, згасаючу іскру людської душі Лєри, яку в цю саму секунду методично і жадібно висмоктували десь у районі старих дворів Житнього ринку.

Аліса розплющила очі і побігла.

Вона бігла крізь натовп безликих манекенів, не намагаючись їх обійти. Вона врізалася в них на повній швидкості, збиваючи їх плечима. І щоразу, коли її ментальне тіло, просочене отрутою правди і смерті, торкалося цих ілюзорних ляльок, вони не просто падали — вони миттєво всихали. Тканина їхньої плоті тріскалася, вони видавали тонкий, свистячий писк і розпадалися на купки сухої, червоно-чорної, гнилої пилюки, яка розліталася під її ногами. Аліса була антитілом у цьому хворому організмі.

Але система швидко зрозуміла, що в неї проник смертельний вірус. Імунітет Міцелію увімкнувся.

Місто почало чинити опір, намагаючись зупинити, розчавити, перетравити чужорідний елемент. Ідеально рівний асфальт під ногами Аліси раптом втратив твердість і перетворився на в'язке, кипляче, липке болото з чорної смоли та м'язових волокон. Воно жадібно хапало її за ноги, намагаючись засмоктати вниз. Високі, старовинні ліхтарні стовпи обабіч вулиці з огидним металевим скреготом зігнулися навпіл і, наче гігантські механічні змії або щупальця комах, почали бити по бруківці, намагаючись розтрощити дівчину. З пласких фасадів будинків вирвалися сотні товстих, пульсуючих червоних канатів грибниці, які тягнулися до неї, переплітаючись у сітку.

Аліса не зупинилася. Вона не відчувала страху. Вона зупинилася на мить, міцно вперлася ногами в киплячий асфальт і різко, з ненавистю виставила праву руку вперед, розчепіривши пальці.

— Геть з дороги, мразь! — гаркнула вона з такою люттю, що простір навколо неї пішов тріщинами.

З її долоні, з самих кінчиків пальців, вирвалася потужна, сліпуча хвиля щільного, попелясто-сірого напівпрозорого полум'я. Це не був звичайний вогонь. Це була її власна, дев'ятимісячна, законсервована скорбота. Це був нестерпний біль від втрати брата, її безсонні ночі, її сльози біля закритої труни, які тут, у цьому ментальному, пластиковому світі, перетворилися на найстрашнішу, найруйнівнішу зброю масового ураження.