РОЗДІЛ 7. Порожня оболонка

Вони бігли нічними, порожніми вулицями Житомира так, ніби за ними гналася сама смерть, дихаючи в потилицю гнилим, грибним холодом.

Аліса не відчувала під собою ніг. Її кросівки місили брудний осінній мокрий сніг навпіл із калюжами, розбризкуючи крижану воду, але вона не помічала цього. У роті все ще стояв густий, залізний, нудотний смак власної крові від прокушеного язика. Вона періодично спльовувала червону слину на чорний асфальт на ходу, жадібно, з хрипом хапаючи легенями крижане повітря. Фізичний біль, який пульсував у роті при кожному вдиху, був її єдиним маяком, її якорем, який не давав свідомості знову зісковзнути в галюцинаторну прірву. Вона не відчувала холоду, лише чистий, концентрований, тваринний адреналін, що циркулював по венах і випалював залишки наркотичного дурману.

Макс раз у раз спотикався. Його координація була повністю порушена. Він падав, збиваючи коліна об жорсткий, мокрий асфальт, роздираючи джинси в лахміття, але Аліса не давала йому лежати. Вона хапала його за комір куртки, за рукав, і з силою, яка бралася невідомо звідки в її тендітному тілі, тягнула його за собою. Макс скиглив, озирався через плече в темряву алей, його очі були божевільними від пережитого жаху. Йому все ще здавалося, що на його спині, на обличчі, на руках світяться криваві подряпини, залишені безликими потворами, хоча шкіра була цілою. Фантомний біль розривав його на частини.

Квартира Лєри знаходилася на першому поверсі старої, обшарпаної радянської панельки в районі Житнього ринку. Це був лабіринт із сірих, однакових будинків, де вночі не горіло жодного ліхтаря. Вікно її кімнати, закрите старими жалюзі, виходило у двір. Воно було абсолютно темним. Жодного промінчика світла.

Аліса підлетіла до металевих дверей під'їзду і з розмаху вдарила по них кулаками, збиваючи кісточки. Потім вона смикнула за важку ручку — і двері зі скреготом піддалися. Магнітний замок домофона був зламаний ще до початку повномасштабної війни, і ніхто так і не зібрався його полагодити. Вони залетіли всередину, у густу темряву під'їзду, де смерділо сирістю, котячою сечею та підгорілою цибулею.

Вони підбігли до старих, дерматинових дверей Лєриної квартири. Макс, дихаючи так, ніби пробіг марафон з перешкодами, впав на коліна просто на брудну підлогу сходової клітки. Його тремтячі, збиті в кров руки гарячково зашарили по краях старого, відірваного шматка радянського лінолеуму біля самого порога. Це була їхня давня таємниця. Лєра завжди ховала там запасний плоский ключ після того, як її батько пішов на фронт, а вона залишилася сама, боячись втратити основний комплект.

Метал дзвякнув об бетон. Макс схопив ключ, його пальці не слухалися, він тричі промазав повз замкову щілину, перш ніж Аліса грубо відштовхнула його руку, сама вставила ключ і різко провернула його двічі.

Замок сухо клацнув. Вони увірвалися у квартиру, зачинивши за собою двері і підперши їх спинами, ніби монстри з парку могли піти за ними слідом у реальний світ.

— Лєро! — крикнув Макс, наосліп б'ючи по стіні рукою в пошуках вимикача.

Спалахнуло тьмяне, жовте світло в тісному коридорі. У квартирі стояла могильна, важка тиша. Ніхто не вийшов їм назустріч. Було чути лише надривне, монотонне гудіння старого холодильника «Дніпро» на кухні та цокання настінного годинника.

Вони, не роззуваючись, залишаючи мокрі, брудні сліди на килимі, забігли до її кімнати.

Лєра була там.

Оберемок яскравого, нестерпно жовтого кольору посеред сірих сутінків кімнати. Вона лежала на своєму незастеленому ліжку поверх зім'ятої ковдри, все ще одягнена у свій великий в'язаний светр і вуличні джинси. Її взуття було акуратно зняте і стояло біля ліжка. Її тіло було абсолютно, лякаюче нерухомим, витягнутим у рівну струну. Руки лежали вздовж тулуба, як у небіжчика в труні.

Аліса кинулася до неї, впала колінами на край ліжка і схопила подругу за плечі. 
— Лєро! Лєро, чуєш мене?! Давай, прокидайся! Все закінчилося! Ми вдома! Приходь до тями! — Аліса трусила її з такою силою, що голова Лєри мотнулася з боку в бік.

Але коли обличчя подруги безвільно, як ганчір'яна лялька, відкинулося назад, Аліса з жахом відсахнулася, мимоволі затуливши рота рукою, щоб не закричати.

Очі Лєри були широко розплющені. Набагато ширше, ніж це робить людина у звичайному стані. Але вони нічого не бачили. Зіниці були розширені до максимуму, заповнюючи собою майже всю райдужку, перетворюючи очі на дві чорні, бездонні прірви. Світло від настільної лампи, яку щойно увімкнув Макс, падало прямо на її обличчя, але зіниці не реагували, не звужувалися. Рефлексів не було.

Вона дихала. Але це не було дихання живої, сплячої людини. Її грудна клітка піднімалася дуже повільно, мікроскопічними, ледь помітними ривками. Дихання було настільки поверхневим, що здавалося, вона просто машина, залишена на холостому ходу, у якої закінчується пальне. Її шкіра, зазвичай рум'яна, зараз була абсолютно холодною на дотик і мала моторошний, сірувато-жовтий, восковий відтінок. Це не був непритомний стан. Це не був сон. Це була глибока, безповоротна кататонія. Тіло, яке продовжувало функціонувати як біологічний механізм, але з якого повністю, до останньої краплі, випили душу.

Макс відсахнувся від ліжка. Його ноги підкосилися, і він з глухим стукотом впав на коліна прямо посеред кімнати, ховаючи обличчя в тремтячих долонях. Він завив. Це був не плач, це було глухе, страшне, надривне виття тварини, яка потрапила в капкан і розуміє, що не вибереться. Звук, у якому не було сліз, лише абсолютний, нерозбавлений відчай, що розривав груди.

— Вона там... — прохрипів він крізь стиснуті зуби, б'ючи себе кулаками по голові. 

— Вона залишилася там, Алісо! Той монстр... та червона, слизька потвора з обличчям її батька... він не просто вбив її. Він поглинув її сутність! Її свідомість назавжди застрягла в тій пастці, вона розчинилася в його гнилій крові. Ми залишили її там! Я кинув її!

Аліса стояла над ліжком. Її руки, вимазані брудом і власною кров'ю, повільно опустилися вздовж тіла. Вона дивилася на воскове обличчя Лєри. На цю порожню оболонку, яку просто забули вимкнути з розетки.