РОЗДІЛ 6. Збирачі податей

Аліса бігла крізь парк Гагаріна, не відчуваючи землі під ногами. Повітря, яке ще кілька хвилин тому пахло солодкою ватою та літом, тепер загусло, перетворившись на задушливий, гарячий кисіль із запахом озону, паленої проводки та гнилого м'яса. Її легені горіли, серце стукало десь у самому горлі, перекриваючи кисень, але вона не сміла зупинитися.

Світ навколо неї помирав у страшних конвульсіях. Ідеальні, зелені алеї парку згорталися, як палаючий папір. Дерева, які щойно давали рятівну тінь, на очах втрачали листя — воно не опадало, воно миттєво чорніло, перетворюючись на попіл, що зависав у повітрі в умовах зламаної гравітації. Самі стовбури дубів і каштанів вигиналися, скручувалися, їхня кора тріскалася, і з глибоких ран назовні, пульсуючи в такт чийомусь гігантському серцебиттю, вивалювалися товсті, слизькі червоні канати міцелію. Вони були схожі на оголені вени велетенської, розчленованої тварини. Асфальт під ногами Аліси йшов хвилями, розриваючись глибокими, ідеально чорними тріщинами — тими самими «сліпими зонами», крізь які дивилася абсолютна, космічна порожнеча.

Вона вибігла на велику галявину. Попереду, на тлі неба, яке з безхмарно-блакитного стрімко ставало кольору старої, багряної гематоми, височіло старе оглядове колесо Житомира. Але зараз воно не було атракціоном. Гігантська металева конструкція здавалася величезною, іржавою павутиною, що розкинулася над містом.

Вона знайшла Макса біля самої основи колеса, біля будки контролера.

Хлопець сидів прямо на землі, на гострому щебені. Він стояв навколішках, низько опустивши голову, обхопивши її обома руками, і ритмічно, як маятник, розгойдувався з боку в бік. З його горла виривався безперервний, тваринний, тонкий скулячий звук — так скиглить собака, яку збили машиною, і яка не розуміє, чому її тіло більше їй не підкоряється.

— Максе! — Аліса підбігла до нього, падаючи на коліна поруч, роздираючи шкіру об каміння. Вона схопила його за плечі і з силою труснула. 
— Максе, подивись на мене! Нам треба йти! Негайно! Ця штука... цей світ... він не справжній! Він живий, і він хоче нас зжерти!

Макс повільно підняв на неї обличчя. Аліса відсахнулася, ледве стримавши крик. Обличчя друга було блідим, як медична крейда. Очі закотилися так, що було видно лише налиті кров'ю білки. По всій правій щоці, від скроні до підборіддя, тягнулася глибока, рвана, свіжа подряпина, з якої густо текла темна кров, капаючи йому на комір. Але він ніби не відчував болю.

— Вони... вони забрали її, Алісо... — прохрипів він. Його голос був зірваний, замість слів з горла вилітав булькаючий сип. Його трясло в такій сильній лихоманці, що зуби вибивали дріб.

— Кого забрали? Лєру?! Де вона?! — Аліса озирнулася навколо. Галявина була порожньою, якщо не брати до уваги червоних ниток, що повільно, як змії, повзли до них по асфальту з усіх боків.

Макс раптом вчепився крижаними, закривавленими пальцями в куртку Аліси, притягуючи її до себе. З його очей бризнули сльози, змішуючись із кров'ю на щоці. — Я не зміг її втримати... Я не зміг! — заридав він у голос. — Вона знайшла його. Вона зустріла свого батька біля літнього театру. Він стояв там, усміхався, такий самий, як на тих фотографіях, що вона завжди носила в чохлі телефону. Лєра кинулася до нього, обійняла його... Вона плакала і сміялася одночасно. А він... він обійняв її у відповідь.

Макс задихнувся, ковтаючи повітря, його очі розширилися, знову переживаючи цей момент. 

— А потім... потім його руки... вони перестали бути руками. Вони розплавилися. Вони перетворилися на цю червону, слизьку масу. Як... як сотні п'явок або червів. Вони обплели її спину, пробили куртку і почали вростати прямо в її тіло. В її хребет! Я бачив, як вони пульсують у неї під шкірою!

— Господи... — Аліса затулила рот рукою, відчуваючи, як жовч знову підкочує до горла.

— Я кинувся до них! — кричав Макс, зриваючи голос. — Я схопив Лєру за руку, я тягнув її з усіх сил! Я кричав їй: «Лєро, відпусти його, це не він!». Але вона... вона навіть не пручалася. Вона дивилася на нього, і її очі були абсолютно щасливими, Алісо. Вона усміхалася, поки він поглинав її! Вона сказала: «Не заважай, Максику, ми йдемо додому». А потім... ця істота з обличчям її тата просто відкрила рот. Ширше, ніж це можливо. Нижня щелепа відірвалася... і звідти полізли ці червоні коріння. Він втягнув її в себе. Прямо в себе, як у сипучий пісок. Її тіло просто провалилося в його грудну клітку, розчинилося в ньому. А коли я намагався відірвати її... він вдарив мене.

Макс торкнувся рани на своїй щоці. 

— Він просто змахнув рукою, і моє лице розірвало. А потім він... він розсипався на червону пилюку і всмоктався в землю. Разом із нею. Її більше немає, Алісо. Ми залишили її тут.

Раптом земля під їхніми ногами здригнулася. Це був не землетрус. Це було схоже на те, ніби величезний звір, на спині якого вони стояли, глибоко вдихнув і напружив м'язи.

Аліса подивилася на асфальт. Червоні нитки міцелію, що безшумно проривалися крізь тріщини, почали сплітатися у складні, математично ідеальні візерунки навколо них. Це були ті самі фрактальні спіралі. Вони замикали коло, відрізаючи шляхи до відступу.

Вона різко підняла голову і подивилася на оглядове колесо. Воно повільно, з жахливим металевим скреготом почало обертатися. Але жовті, червоні та сині кабінки, які піднімалися вгору, не були порожніми. Всередині кожної з них сиділи тіні. Це були не люди. Це були абсолютно чорні, густі, тривимірні силуети, зіткані з самої порожнечі, що ховалася в «сліпих зонах». Вони не мали облич, але Аліса відчувала всією своєю шкірою, що сотні пар невидимих очей з висоти пташиного польоту дивляться прямо на них двох.

З-за стовбурів змертвілих дерев, з алеї, що вела від літнього театру, повільно, неприродно смикаючи кінцівками, почали виходити «жителі» цього ідеального міста. Натовп. Десятки, а потім і сотні фігур.

Попереду йшла та сама жінка, що годувала голубів біля фонтану. За нею йшли закохані пари, діти на роликах, пенсіонери. Їхня хода була зламаною, як у ляльок з пошкодженими шарнірами. Вони тягнули ноги, їхні голови смикалися з боку в бік. Аліса побачила серед них і Дениса — його біла лляна сорочка була розірвана на грудях, а замість серця і легень пульсував величезний, мокрий клубок червоного міцелію.