РОЗДІЛ 4. Іржаві цвяхи реальності

Наступні три дні злилися для Аліси в один суцільний, сірий тунель. Фізичні симптоми отруєння минули на другий день: нудота відступила, тремор у руках став менш помітним. Але на зміну їм прийшла тотальна, глуха апатія.

Світ навколо здавався картонною декорацією. Люди на вулицях, новини в Telegram-каналах, пари в університеті, які вона відвідувала механічно — все це було несправжнім. Справжнє життя залишилося там, під червоною шляпкою гриба.

У четвер ввечері Аліса стояла на підвісному мосту в парку Гагаріна. Внизу, між гранітними скелями, шуміла темна, холодна вода Тетерева. Вітер розгойдував конструкцію мосту, металеві троси жалібно скрипіли. Це було улюблене місце місцевих самогубців. Висота тут була достатньою, щоб не залишити жодних шансів, а гранітні валуни на дні гарантували швидкий кінець.

Аліса поклала руки на іржаві перила і дивилася вниз, у чорноту води. Вона не хотіла помирати в класичному розумінні цього слова. Вона просто не бачила сенсу жити тут, коли знала, що існує інше місце. Вона уявляла, як перелазить через огорожу, робить крок у порожнечу... Може, якщо вона помре тут, її свідомість назавжди перенесеться туди, де Денис живий?

Почулися швидкі кроки по дерев'яних дошках мосту. Аліса навіть не обернулася.

— Тільки не кажи, що ти збираєшся стрибати, бо я тоді стрибну першим, просто щоб тебе випередити, — голос Макса був хрипким і злим.

Він підійшов і став поруч. Аліса скоса глянула на нього і жахнулася. За ці три дні Макс постарів років на п'ять. Шкіра набула землистого відтінку, волосся було брудним, а вилиці загострилися так, ніби він нічого не їв весь цей час. Лєра йшла позаду нього, щільно загорнувшись у свій жовтий светр, наче їй було холодно навіть у куртці. Її обличчя нічого не виражало, але руки нервово смикали блискавку на кишені.

— Я не збиралася стрибати, — тихо відповіла Аліса, продовжуючи дивитися на воду. 
— Я просто думала... про те місце.

Макс нервово засміявся, дістаючи запаничку. Він спробував прикурити, але руки тремтіли так сильно, що полум'я щоразу гасло на вітрі.

— Бляха... — вилаявся він, ховаючи запаничку. Потім він різко закотив рукав своєї чорної куртки. 

— Ти думала про те місце? А про це ти не думала?!

Аліса перевела погляд на його передпліччя. Її серце пропустило удар. На блідій шкірі Макса був вишкрябаний малюнок. Це була ідеально рівна спіраль, що закручувалася до центру. Але найстрашніше було те, що лінії чергувалися: глибокі подряпини, з яких сочилася сукровиця і свіжа кров, чергувалися з дивними, ідеально білими смугами мертвої шкіри. Червоно-біла спіраль. Точнісінько така ж, як фрактали, які вони бачили перед тим, як потрапити в ідеальний світ.

— Максе... що ти з собою зробив? 

— Аліса потягнулася до його руки, але він різко відсмикнув її.

— Це не я! — майже зірвався на крик хлопець. 

— Я прокинувся з цим вчора вранці! Я нічого не пам'ятаю. Але під нігтями в мене була моя ж кров. І знаєш що ще? Я весь ранок шукав у кімнаті свою кішку. Вона пропала. А замість неї... замість неї на підвіконні сидів той чорно-білий бродячий кіт. Дивився на мене своїми чорними очима. Як він потрапив на п'ятий поверх, Алісо?!

Він дихав важко, з присвистом, наче загнаний звір. 

— Воно лізе сюди, — прошепотів Макс. 

— Те, що ми там побачили... Ми залишили двері відчиненими.

Лєра раптом підійшла ближче. Її обличчя раптово осяяла моторошна, фанатична усмішка. Вона простягнула руку і дістала з кишені знайомий крафтовий зіп-пакет. Він був наполовину повний.

— Значить, треба повернутися і зачинити їх, — її голос був медово-солодким, гіпнотичним. 

— Треба піти туди ще раз. Зрозуміти правила. Там мій батько живий, розумієте? Він не під Бахмутом, він удома, лагодить свій старий "Форд". Я не можу його там залишити. Ми повинні повернутися.

Аліса дивилася на червоні капелюшки в руках подруги. Розум кричав їй, що Макс правий. Що цей малюнок на його руці — це знак розпаду їхньої психіки, шизофренічний дебют, викликаний нейротоксинами. Що жоден чорно-білий кіт не може проходити крізь стіни.

Але серце... Серце пам'ятало запах Дениса.

Морозний вітер подув з річки, розхитуючи міст ще сильніше. Аліса повільно простягнула руку до пакета. Вона знала, що робить крок у прірву, набагато страшнішу за ту, що чекала внизу на гранітних скелях. Але відчай переміг інстинкт самозбереження.

— Давай, — прошепотіла вона, беручи сухий гриб. 

— Повернемося додому.