РОЗДІЛ 4. Іржаві цвяхи реальності

Наступні сімдесят дві години злилися для Аліси в один суцільний, безпросвітний сірий тунель, де втратили будь-який сенс поняття дня, ночі, сну чи неспання. Це був стан невагомої підвішеності між двома світами. Фізичні симптоми жорсткого отруєння нейротоксинами минули наприкінці другого дня: виснажлива нудота нарешті відступила, залишивши по собі лише стійкий, гіркий присмак жовчі на язиці, а дрібний тремор у руках став менш помітним і з'являвся лише тоді, коли вона намагалася втримати чашку з гарячим чаєм. Але те, що прийшло на зміну фізичному болю, виявилося набагато страшнішим за ломку. Це була тотальна, глуха, непробивна апатія. Емоційний вакуум.

Світ навколо здавався дешевою картонною декорацією, яку хтось нашвидкуруч і дуже недбало збудував навколо неї. Вона механічно переставляла ноги вулицями, їздила в напівпорожніх вологих тролейбусах по Великій Бердичівській, відвідувала пари в університеті, але нічого з цього не торкалося її свідомості. Викладачі щось монотонно бубоніли з кафедр, зливаючись у білий шум. Одногрупники на перервах жваво обговорювали заліки, нові серіали та останні зведення в Telegram-каналах про нічні атаки шахедів. Люди на зупинках метушилися, ховаючись від мряки під чорними парасольками, сварилися в чергах до маршруток. Але для Аліси всі вони були глибоко несправжніми. Плоскими, двовимірними фігурами, вирізаними з брудного картону. Справжнє життя — пульсуюче, гаряче, наповнене сенсом, сміхом і любов'ю — залишилося там, по той бік поламаної реальності, під зморшкуватою червоною шляпкою гриба. Вона дихала лише спогадами про ті фантомні вихідні.

У четвер ввечері, коли місто вже накрили густі, холодні осінні сутінки, Аліса стояла на знаменитому підвісному мосту в парку Гагаріна. Це місце завжди мало свою особливу, похмуру і важку енергетику. Внизу, на запаморочливій глибині понад сорок метрів, між гострими гранітними скелями, глухо і загрозливо шуміла темна, майже чорна в цей час доби, крижана вода річки Тетерів. Поривчастий вітер розгойдував масивну конструкцію мосту, і товсті металеві троси, вкриті багаторічною іржею, жалібно, протяжно скрипіли, наче живі велетні, що стогнуть від нестерпного болю. Це місце було сумнозвісним магнітом для місцевих самогубців. Висота тут була гарантованою, вона не залишала жодних шансів вижити, а гострі гранітні валуни на дні річки обіцяли швидкий кінець будь-яким стражданням.

Аліса поклала змерзлі, червоні від пронизливого холоду руки на іржаві перила, відчуваючи грубу текстуру металу, що відлущувався дрібними лусочками під її пальцями. Вона невідривно дивилася вниз, у гіпнотичну чорноту води, яка закручувалася у вири між камінням. Її думки були кристально чистими, повністю позбавленими паніки чи істерики. Вона абсолютно точно не хотіла помирати в класичному розумінні цього слова. Її не приваблювала смерть як кінець існування і порожнеча. Вона просто більше не бачила жодного мікроскопічного сенсу жити тут, у цій гниючій реальності, коли вона напевно, на всі сто відсотків знала, що десь існує інше місце. Місце, де Денис усміхається і дихає. Вона стояла і на повному серйозі, з лякаючою раціональністю уявляла, як перелазить через холодну огорожу, розтискає пальці і робить один-єдиний крок у прірву.

Чи буде це боляче? Напевно, удар об воду і каміння зламає їй хребет. Але це триватиме лише частку секунди. А що, якщо... що, якщо в момент зупинки серця її свідомість не згасне? Що, якщо цей стрибок — це не кінець, а просто екстрений вихід? Може, якщо вона помре тут, її душа, назавжди позбавлена важкої фізичної оболонки, зможе прорватися крізь бар'єр і залишитися там, де світить серпневе сонце 2013-го? Туди, де її брат сміється і чекає на неї за обіднім столом? Ця думка була солодкою отрутою, яка повільно, крапля за краплею, паралізувала інстинкт самозбереження.

Раптом крізь шум вітру і води почулися швидкі, важкі кроки по старих дерев'яних дошках мосту. Дошки глухо стугоніли під чиєюсь вагою, прогинаючись. Аліса навіть не здригнулася і не обернулася. Вона була занадто глибоко занурена у свою безодню.

— Тільки спробуй мені зараз сказати, що ти збираєшся стрибати. Бо я тоді, бляха, перелізу і стрибну першим, просто щоб тебе випередити і не бачити більше цього лайна навколо, — пролунав ззаду голос.

Це був Макс. Голос був хрипким, злим, зірваним на високих нотах, наче він кричав усю дорогу сюди або довго плакав. Він підійшов упритул і став поруч, міцно вчепившись обома руками в перила, ніби боявся, що вітер зараз здує його вниз. Аліса повільно, дуже неохоче скоса глянула на нього, і залишки її власної захисної апатії на мить пробив гострий укол чистого жаху.

За ці три дні після їхнього повернення Макс постарів років на десять. Його обличчя зазнало моторошних метаморфоз. Шкіра, завжди бліда, тепер набула мертвотного, землисто-сірого відтінку, як у людини з тяжкою, невиліковною хворобою. Темне волосся було брудним, злиплим від холодного поту. Вилиці загострилися так сильно, що здавалося, вони зараз прорвуть тонку шкіру зсередини, а очі запали глибоко в очниці, оточені чорними, болючими колами. Він виглядав так, ніби не їв і не спав жодної хвилини з тієї самої ночі біля філармонії. Його колотило дрібним, безперервним тремтінням.

Лєра йшла на кілька кроків позаду нього. Вона зупинилася на безпечній відстані, не доходячи до перил. Вона була щільно, до самого підборіддя, загорнута у свій незмінний величезний жовтий светр, натягнутий поверх осінньої куртки, наче їй було нестерпно, смертельно холодно десь ізсередини, з самих кісток. Її обличчя було восковою маскою. Воно не виражало абсолютно нічого — ні страху за подругу, ні радості зустрічі, ні втоми. Ідеальна порожнеча. Але її руки жили своїм, окремим життям: довгі, худі пальці безперервно, нервово і ритмічно смикали металеву блискавку на кишені куртки. Вгору-вниз. Вгору-вниз. Цей металевий скрегіт зливався зі стогоном тросів мосту.

— Я не збиралася стрибати, — тихо і безбарвно відповіла Аліса, повертаючи погляд назад до чорної води, що вирувала внизу і манила до себе. 
— Я просто дивилася. Я думала... про те місце. Про те, як там було тихо.