РОЗДІЛ 3. Синдром відміни

Тепло зникло не поступово. Воно не розвіялося, як ранковий туман, і не згасло, як вечірня зоря. Воно зникло так різко, брутально і безжально, ніби якийсь невидимий, жорстокий деміург просто висмикнув товстий шнур живлення з розетки світобудови.

Аліса відчула цей розрив спочатку на кінчиках пальців, якими вона щойно стискала лляну сорочку брата. Золоте серпневе сонце, яке ще мілісекунду тому лагідно гріло її шкіру, вмить перетворилося на льодяні, безжальні голки мряки, що впивалися в обличчя тисячами дрібних укусів. Запах маминого борщу, теплої здоби та такий рідний, знайомий до сліз парфум Дениса миттєво вивітрився. Його місце різко, як удар під дих, зайняв нудотний сморід перегнилих мокрих листя, застояної в калюжах води, мокрої собачої шерсті та кислого, роз'їдаючого очі блювотиння.

Світ тріснув і обсипався чорними уламками. Вона різко розплющила очі і тієї ж секунди з усього розмаху вдарилася правим боком і обличчям об жорсткий, крижаний, мокрий асфальт. Бетонні сходи старої житомирської філармонії знову обійняли її своїм брудом та іржею.

— Денис... — прохрипіла Аліса.

Голос зірвався, перетворившись на жалюгідний, здавлений сип. Вона не могла дихати, легені ніби залили бетоном. Її руки, які ще секунду тому обіймали живого, гарячого брата, тепер судомно, по-тваринному шкрябали мокрий, пористий бетон. Вона ламала нігті, здирала тонку шкіру на кісточках пальців до крові, намагаючись намацати в цій чорній калюжі хоча б ниточку від його сорочки, хоча б відлуння його тепла.

— Денис! Ні, ні, ні, будь ласка, ні! Поверніть його! Будь ласка, благаю! — Вона кричала в порожнечу глухого заднього двору.

Це був страшний, первісний, тваринний крик. Крик людини, якій щойно вдруге, повільно, тупою іржавою пилкою відрізали кінцівку без жодної краплі анестезії. Вона дев'ять місяців вчилася жити з цією пухлиною горя всередині, вона навчилася дихати через раз, замурувавши свої почуття під товщею апатії. Але втратити його вдруге, відчувши його пульс і його запах — це виявилося в тисячу разів болючіше за ту мить, коли військкоми принесли похоронку. Цей біль був фізично відчутним, він розривав її грудну клітку зсередини, як граната.

Сльози лилися безперервним потоком, змішуючись із холодним жовтневим дощем, розмазуючи залишки туші по мертвотно-блідому, вимазаному в бруді обличчю. Дівчина корчилася на холодній землі, судомно притискаючи коліна до самих грудей, обхопивши себе руками, намагаючись зберегти, законсервувати всередині себе хоч одну крихітну краплю того фантомного, неможливого тепла, яке ще жевріло, згасаючи, у її венах.

За метр від неї, у такій самій калюжі, Макс стояв навкарачки, спираючись на тремтячі руки. Його тіло здригалося від жахливих, безперервних конвульсій. Його нудило так сильно, що здавалося, наступного разу він виплюне на бетон власні нутрощі — шлунок, легені, серце. Кожен спазм супроводжувався глухим, булькаючим стогоном пораненого звіра.

Токсини червоного мухомора робили свою безжальну роботу. Складні алкалоїди — мусцимол та іботенова кислота — які щойно гралися з їхніми нейромедіаторами, створюючи ідеальний рай, тепер виходили з організму, руйнуючи все на своєму шляху. Вони залишали по собі випалену, отруєну пустелю в нейронах, дикий, викручуючий суглоби фізичний біль і відчуття того, що кожна клітина тіла горить у кислоті. Макс кашляв, випльовуючи жовч, і його пальці скребли асфальт не в пошуках ілюзії, а в спробі втриматися за реальність, яка хиталася під ним, як палуба корабля в шторм.

Лєра не кричала. Вона не блювала і не плакала. Її реакція була найстрашнішою. Вона просто сиділа, міцно притулившись потилицею до пошарпаної, мокрої цегляної стіни. Її ноги були витягнуті вперед, як у поламаної ляльки. Її очі були широко, неприродно розплющені, а зіниці розширені до такої катастрофічної міри, що райдужки майже не було видно — лише дві чорні діри, що поглинали залишки світла від далекого ліхтаря. Вона не кліпала. Її погляд був сфокусований на одній точці на абсолютно чорному, затягнутому хмарами нічному небі.

Її великий, колись яскраво-жовтий светр промок наскрізь, потемнів від крижаної вологи і бруду, щільно обліпивши її худі, тремтячі плечі. Вона виглядала як манекен, покинутий просто неба. Лише її зблідлі, посинілі від холоду губи беззвучно, ритмічно ворушилися. Якби хтось нахилився до неї впритул, то почув би, як вона, наче зламаний метроном, нескінченно повторює одне й те саме слово, розтягуючи голосні: 

«Там... там... та-а-ам...»

Аліса спробувала підвестися. Це здавалося неможливим завданням. Ноги були ватяними, чужими. Кожен суглоб, кожну кістку викручувало так, ніби вона щойно пробігла ультрамарафон пустелею без краплі води, а потім її побили арматурою. Вона сперлася скривавленими долонями об стіну і, ковзаючи по слизькому бетону, ледве випросталася.

Світ перед очима плив, розпадаючись на брудні, зернисті пікселі. Вуха були закладені, ніби вона перебувала під водою. Жовто-сірі вуличні ліхтарі вдалині ледве вихоплювали з темряви покручені силуети голих осінніх дерев. Але зараз ці дерева не були просто рослинами — запалений, отруєний мозок Аліси малював їй замість гілок довгі, чорні кігті величезного, стародавнього підземного чудовиська, яке тягнулося до них крізь туман, щоб затягнути назад у свої лабіринти.

— Максе... — голос Аліси нагадував шерех сухого листя. Вона потягнулася до друга, ледве тримаючись на ногах. Її пальці ходили ходором. 

— Скільки... скільки часу ми тут пролежали?

Макс важко, зі свистом вдихнув густе холодне повітря. Він перекинувся на спину і сів, повільно витираючи брудний рот тильним боком такої ж брудної долоні. Його рухи були сповільненими, як у глибоко старого діда. Він тремтячою рукою поліз у внутрішню кишеню куртки і дістав телефон. Екран покрився павутиною тріщин від удару об асфальт, але все ще світився тьмяним, холодним світлом, що різало запалені очі.

— Третя... третя ночі... — прохрипів він. 

Його голос ламався на кожному складі. Він кліпав почервонілими, набряклими очима, намагаючись сфокусувати погляд на цифрах.