РОЗДІЛ 3. Синдром відміни

Тепло зникло так різко, ніби хтось висмикнув шнур живлення з розетки.

Аліса відчула це спочатку на кінчиках пальців — золоте серпневе сонце, яке щойно гріло її шкіру, перетворилося на льодяні голки мряки. Запах маминого борщу та знайомого парфуму Дениса миттєво вивітрився, замінений смородом гнилого листя, мокрої собачої шерсті та кислої блювотиння.

Вона різко розплющила очі і вдарилася обличчям об жорсткий, мокрий асфальт. Бетонні сходи старої житомирської філармонії знову були вкриті брудом та іржею.

— Денис... — прохрипіла Аліса. Голос зірвався. Її руки, які ще секунду тому обіймали брата, судомно шкрябали мокрий бетон, здираючи шкіру на кісточках. 
— Денис! Ні, ні, ні, поверніть його! Будь ласка!

Вона закричала. Це був страшний, тваринний крик людини, якій щойно вдруге відрізали кінцівку без анестезії. Втратити його вдруге виявилося в тисячу разів болючіше. Сльози змішувалися з холодним дощем, розмазуючи туш по блідому обличчю. Дівчина корчилася на землі, притискаючи коліна до грудей, намагаючись зберегти хоч краплю того фантомного тепла, яке ще жевріло всередині.

За метр від неї Макс стояв навкарачки. Його нудило так сильно, що здавалося, він виплюне власні нутрощі. Кожен спазм супроводжувався глухим стогоном. Токсини червоного мухомора, алкалоїди мусцимол та іботенова кислота, виходили з організму, залишаючи по собі випалену пустелю в нейронах і дикий фізичний біль.

Лєра не кричала і не блювала. Вона сиділа, притулившись потилицею до пошарпаної стіни. Її очі були широко розплющені, зіниці розширені до такої міри, що райдужки майже не було видно. Вона дивилася в одну точку на нічному небі, її великий жовтий светр промок наскрізь і потемнів від вологи. Її губи беззвучно ворушилися, повторюючи одне й те саме слово: «Там... там... там...»

Аліса спробувала підвестися. Ноги були ватяними, суглоби викручувало так, ніби вона пробігла марафон. Світ перед очима плив і розпадався на пікселі. Жовто-сірі ліхтарі вихоплювали з темряви силуети голих дерев, які тепер здавалися Алісі покрученими кігтями величезного підземного чудовиська.

— Максе... — Аліса потягнулася до друга. Її пальці тремтіли. 

— Скільки... скільки ми тут пролежали?

Макс важко вдихнув, витираючи рот тильним боком брудної долоні. Він дістав телефон. Екран тріснув, але світився тьмяним світлом. 

— Третя ночі... — прохрипів він, кліпаючи запаленими очима. 

— Ми з'їли це лайно о шостій вечора. Дев'ять годин. Ми провалялися тут дев'ять годин на бетоні.

Аліса здригнулася. Дев'ять годин у реальності. Але там, у тому залитому сонцем місті зразка 2013 року, вона прожила цілі вихідні. Вона пам'ятала кожну секунду: як вони з Денисом йшли Михайлівською вулицею, як купували каву в маленькому кіоску, як сміялися з якихось дурниць, сидячи на лавці. Це не було схоже на сон. Сни розмиваються, щойно ти відкриваєш очі. А це... це було реально. Набагато реальніше за цю сіру, мокру ніч, за війну, за похоронку в маминому комоді.

Вони ледве підняли Лєру на ноги. Вона йшла, як маріонетка з перерізаними нитками, повністю спираючись на Макса. Вони рушили порожніми, мертвими вулицями Житомира. Кожен крок відлунював у скронях ударами молота. Місто спало важким, тривожним сном. Лише на розі біля закритого АТБ промайнула чорно-біла тінь. Той самий кіт з надірваним вухом сидів на сміттєвому баку. Коли Аліса проходила повз, їй на мить здалося, що очі кота світяться не зеленим, а глибоким, криваво-червоним світлом. Він не кліпав. Він просто проводжав їх поглядом.

Аліса повернулася додому під ранок. Вона тихо відкрила двері своїм ключем. У квартирі пахло корвалолом і старим пилом. З кухні долинало бубоніння телевізора — телемарафон, який ніколи не закінчувався. Мама спала прямо за столом, поклавши голову на схрещені руки. Поруч лежав телефон, який вона ніколи не вимикала зі звуку. Навіть через дев'ять місяців після того, як дзвонити стало нікому.

Аліса обережно накрила маму пледом, зайшла у свою кімнату і впала на ліжко, не роздягаючись. Вона заплющила очі, благаючи мозок повернути її туди, у теплу реальність. Але бачила лише червоні фрактали, що повільно оберталися у темряві, наче величезний, гіпнотичний вир.

Її почало трясти. Це була не просто наркотична ломка. Це був екзистенційний голод. Вона спробувала справжнє щастя на смак, і тепер сіра реальність здавалася їй нестерпною тортурою. Вона зрозуміла одну страшну річ: вона зробить що завгодно, аби повернутися туди знову.