РОЗДІЛ 2. Золотий 2013-й

На смак вони були огидні. Це не була звичайна гіркота зіпсованої їжі чи ліків. Це був глибокий, концентрований смак самої смерті та старіння. Суха, зморшкувата м'якоть червоних капелюшків кришилася на зубах, перетворюючись на крейдяну, задушливу масу, яка моментально вбирала в себе всю слину. Аліса відчула терпкий, металевий присмак прілого осіннього листя, старої іржі та сирої підвальної землі, куди ніколи не проникає сонце. Вона жувала, стиснувши щелепи так, що захрустіли суглоби. Шлунок, порожній з учорашнього вечора — бо їсти після похорону власних надій вона просто не могла — інстинктивно відторгав цю отруту. До горла стрімко підступав пекучий спазм нудоти. Тіло кричало про небезпеку, благало виплюнути цю гидоту на мокрий асфальт, але дівчина силою волі, впиваючись нігтями у власні долоні до крові, змушувала себе ковтати. Кожен ковток був схожий на те, ніби вона ковтала бите скло, змішане з попелом.

Поруч у густій туманній темряві чулося важке, уривчасте дихання Макса. Він давився, тихо, злостиво матюкався крізь стиснуті зуби, але продовжував жувати. Його кадик нервово сіпався. Лєра ж робила це інакше — методично, із міцно заплющеними очима, ритмічно рухаючи щелепами, ніби приймала святе причастя, від якого залежало спасіння її душі. Вони сиділи втрьох на крижаному, вологому бетоні, щільно притулившись спинами до облупленої стіни заднього двору філармонії. Вони нагадували засуджених до страти перед розстрілом, які чекають на останній залп у цілковитій темряві, не знаючи, з якого боку прилетить куля.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Здавалося, холодний жовтневий туман проник під саму шкіру, пройшов крізь м'язи і заморозив кров у венах. Нічого не відбувалося. Жодного містичного одкровення, жодного світла в кінці тунелю. Тільки нудота посилювалася з кожною секундою, скручуючи нутрощі тугим, гарячим вузлом, а в скронях почало глухо і ритмічно пульсувати, ніби хтось бив маленьким молоточком прямо по судинах.

Аліса відкинула голову назад. Холодний бетон обпік потилицю. Вона заплющила очі, і перед її внутрішнім зором знову, в тисячний раз, промайнув той самий спогад, від якого вона намагалася втекти. Останній раз, коли вона бачила Дениса наживо. Це був короткий приїзд у відпустку. Він стояв у їхньому тісному коридорі, заповнивши собою весь простір. Від нього пахло порохом, мастилом для зброї, дешевою кавою з заправки і його незмінним, улюбленим парфумом. Він схуд, під очима залягли чорні тіні, але він посміхався. Він тріпав її по волоссю своєю великою, мозолистою рукою і казав: 

«Не кисни, мала. Я повернуся. Ми ще поїдемо з тобою на море, як обіцяв. Головне — дочекайся». 

Вона тоді не плакала, боялася наврочити. А треба було плакати. Треба було впасти йому в ноги і не відпускати за двері. Бо більше він не повернувся. Повернулася лише закрита труна, яку не дозволили відкрити.

— Я ж казав, — пробурмотів Макс, повертаючи Алісу до реальності. Він відкинув голову назад, і його потилиця глухо вдарилася об стіну. 

— Це просто шматок сушеного гімна. Мене зараз виверне навиворіт. Ми просто обблюємо тут усе, як останні бомжі, і поповземо додому, до наших контужених життів...

Але він не договорив.

Десь високо над ними, розриваючи важке, ватяне сіре небо, розрізаючи жовтневу мряку, завила сирена повітряної тривоги.

Цей звук за останні роки в'ївся в їхню підсвідомість гіркою кислотою. Він став частиною їхньої ДНК, тригером, який зазвичай викликав автоматичний викид кортизолу, змушував серце стискатися, а ноги — шукати найближче укриття чи правило двох стін. Але зараз цей звук діяв інакше. Він не різав слух гострим лезом паніки. Він... розтягувався у просторі і часі.

У-у-у-у-у-у... 

Звук сирени ставав неймовірно в'язким, густим, ніби продирався крізь товщу води або сиропу. Він повільно втрачав свої пронизливі високі ноти, перетворюючись на низьке, глибоке вібраційне гудіння. Алісі здалося, що цей звук іде вже не з вуличних рупорів на стовпах, а виривається з-під самої землі, з тектонічних плит, вібруючи в кістках її ніг.

Вона відчула, як її тіло раптово стає надзвичайно важким, ніби гравітація на планеті посилилася вдесятеро в одну мить. Вона не могла підняти навіть руку — вона налилася свинцем. Бетонні сходи під нею, які ще хвилину тому здавалися крижаними каменями, раптом втратили свою твердість. Вони стали м'якими і податливими, як поролонова губка, що вбирає її в себе. Аліса спробувала кліпнути, але коли заплющила очі, звичної темряви, яка зазвичай приносить полегшення, не настало. Замість неї під повіками спалахнули фрактали — ідеальні геометричні червоно-білі спіралі. Вони світилися зсередини неонним світлом і закручувалися всередину її свідомості, засмоктуючи її думки, її страхи і її біль у гігантську, пульсуючу вирву.

А потім спотворена сирена затихла. Затих пронизливий вітер, що хитав голі гілки дерев. Затих гул далеких машин. Настала тиша. Але не та мертва, дзвінка тиша, яка буває після вибуху. Це була тиша такої абсолютної, первозданної глибини, від якої заклало вуха, ніби вона опинилася у вакуумі.

Аліса обережно, долаючи страх, розплющила очі.

Її миттєво обдало неймовірним, майже сліпучим теплом. Вона інстинктивно примружилася, підняла руку до обличчя, захищаючись від раптового світла. Це було сонце. Яскраве, густе, медове серпневе сонце, якого фізично не могло бути в Житомирі наприкінці дощового, депресивного жовтня. Промені гріли її щоки, лоскотали вії, проникали крізь тканину куртки, зігріваючи змерзле тіло.

Вона все ще сиділа на тій самій сходинці за філармонією, але простір навколо змінився до невпізнання. Стіни за її спиною більше не були пошарпаними хворобливими плямами відпалої штукатурки. Зникли багатоповерхові матюки, зникли чорні балонні теги з адресами телеграм-каналів, де продають смерть, зникли залишки передвиборчих плакатів. Штукатурка була абсолютно свіжою, ідеального, теплого персикового відтінку, без жодної тріщинки. Іржава ринва, з якої капала вода, перетворилася на новеньку, чисту оцинковану трубу, що виблискувала на сонці.