РОЗДІЛ 2. Золотий 2013-й

На смак вони були огидні. Гіркі, з присмаком прілого листя та іржі. Аліса жувала цю суху масу, відчуваючи, як до горла підступає нудота. Макс і Лєра робили те саме. Вони сиділи втрьох на холодному бетоні, притулившись спинами до стіни, як засуджені перед розстрілом.

П'ятнадцять хвилин нічого не відбувалося. Тільки нудота посилювалася.

— Я ж казав, — пробурмотів Макс, відкидаючи голову назад. 
— Це просто...

Але він не договорив. Десь над ними, розриваючи важке сіре небо, завила сирена повітряної тривоги. Цей звук, який за роки війни став частиною їхньої ДНК, зараз звучав інакше. Він не різав слух. Він... розтягувався.

У-у-у-у-у... Звук ставав в'язким, густим, перетворюючись на низьке, вібраційне гудіння, що йшло не з гучномовців, а з-під землі. Аліса відчула, як її тіло стає надзвичайно важким. Бетон під нею став м'яким, як губка. Вона заплющила очі, але темряви не було. Були фрактали — червоно-білі спіралі, які закручувалися всередину її свідомості.

А потім сирена затихла. Затих вітер. Затихло все.

Вона відкрила очі.

Її обдало неймовірним, майже сліпучим теплом. Це було сонце. Яскраве, серпневе сонце, якого не могло бути в кінці жовтня. Аліса сиділа на тій самій сходинці за філармонією, але стіни більше не були обписані матюками і тегами наркоторговців. Вони були чистими, свіжопофарбованими.

Аліса повільно підвелася. Тіло здавалося легким, як пір'їнка. Вона подивилася на свої руки — зникли дрібні шрами і подряпини. Вона зробила крок і вийшла з-за будівлі на площу.

Світ був залитий золотим світлом. Люди навколо посміхалися. Ніхто не носив піксель. Жодного військового автомобіля на дорозі. Біля фонтану грали діти, а з відчинених дверей кав'ярні лунала якась дурна, легковажна поп-музика.

Це було їхнє місто, але воно було живим. Воно виглядало так, як Аліса пам'ятала його в дитинстві.

— Господи... — почула вона шепіт Лєри. Подруга стояла поруч, її очі були величезними від шоку і захоплення. Макс стояв як вкопаний, дивлячись на свої руки, які більше не тремтіли.

— Де ми? — запитав Макс. Голос його не лякався. Він був зачарований. 

— Ми там, де мали б бути, — відповіла Лєра, по її щоках котилися сльози. 

— Ви відчуваєте? Тут нічого не болить.

Аліса зробила кілька кроків уперед. Її серце калатало, як божевільне. Вона відчула знайомий запах — суміш дорогого одеколону та цигарок із ментолом. Цей запах вона впізнала б із тисячі.

Крізь натовп, що йшов площею, до неї наближалася висока фігура. На ньому була легка сорочка і джинси. Він усміхався тією самою нахабною, теплою усмішкою, від якої в Аліси завжди ставало спокійно на душі.

— Денис... — видихнула вона.

Її мертвий брат стояв за п'ять метрів від неї. Він був абсолютно реальним. Він сміявся, розмовляючи по телефону, а потім побачив її.

— Мала! — гукнув він, махаючи їй рукою. 

— Ти чого тут застигла? Я ж казав, що приїду на вихідні. Мама вже борщ нагріла, погнали додому!

Аліса впала на коліна прямо посеред залитої сонцем площі і закричала. Це був крик абсолютного, нестерпного щастя. Вона кинулася до нього, врізалася в його груди. Він був теплим. Він дихав. Це не була галюцинація, це була реальність — набагато реальніша за ту сіру гниль, яку вона залишила там, у жовтні.

Вона вдихала його запах і плакала, не помічаючи, що люди навколо, які ще секунду тому здавалися живими, на мить завмерли. Їхні очі стали порожніми, скляними, а на обличчях застигла однакова, пластикова усмішка. Вони чекали.

І ніхто з трьох підлітків не бачив, як на краю золотої площі сидить чорно-білий кіт. Його очі були повністю чорними, і він уважно спостерігав за тим, як пастка закривається.