РОЗДІЛ 1. Колір мертвого бетону

Місто гнило заживо, і цей процес розпаду мав свій особливий, невловний ритм. Це не було помітно одразу — фасади історичних будівель у центрі ще тримали свій фальшивий блиск під шарами дешевої фарби, а біля супермаркетів АТБ вечорами все ще товпилися люди, брязкаючи кошиками та створюючи гучну ілюзію нормального життя. Маршрутки ревли зношеними двигунами, кавоварки в кіосках шипіли парою, студенти сміялися на зупинках. Але якщо придивитися ближче, відійти від освітлених вітрин і вдихнути повітря біля старих районів, куди сповзав туман із річки Тетерів, можна було відчути густий запах застою. Запах мокрого попелу і нездійсненого майбутнього, який осідав на шкірі липкою плівкою.

Аліса сиділа на вологих бетонних сходах чорного ходу за будівлею старої філармонії. Колись, у якомусь іншому, світлішому житті, тут грали Моцарта і Лисенка, сюди приходили жінки в оксамитових сукнях і чоловіки з рівними поставами. Тепер задній двір перетворився на прихисток для тих, хто хотів зникнути. Стіни з облупленою штукатуркою були густо вкриті незрозумілими графіті, тегами наркоторговців та нашаруваннями зірваних афіш, а з перекошеної ринви методично, крапля за краплею, капала іржава вода, відбиваючи секунди мертвого часу.

Був кінець жовтня. Той самий промозклий поліський жовтень, коли небо стає кольору брудного свинцю і ніби тисне на плечі. Холодний, пронизливий вітер забирався під тонку осінню куртку, кусав відкриті зап'ястя, але дівчина не відчувала холоду. Її тіло давно перетворилося на механічну оболонку. Вона взагалі мало що відчувала останні дев'ять місяців.

У її пам'яті все ще безперервно, як зламана кіноплівка, крутився той самий лютневий день. Звичайний вівторок. Вона сиділа на кухні їхньої тісної хрущовки, пила чай і дивилася, як за вікном іде дрібний сніг. А потім пролунав дзвінок у двері. Короткий, діловий. Мама пішла відчиняти, витираючи руки рушником. Аліса почула приглушені голоси — чоловічі, низькі, офіційні. Потім звук падаючої на лінолеум тарілки, яка розлетілася на десятки білих осколків. І крик. Такий крик, від якого в Аліси назавжди заледеніло щось усередині. Двоє людей у піксельній формі стояли в коридорі, відводячи погляди, і тримали папірець із сухим, неживим формулюванням: «загинув під час виконання бойового завдання».

Її старший брат, Денис. Її єдиний якір у цьому світі, людина, яка навчила її кататися на велосипеді, яка єдина знала, як розсмішити її, коли все йшло шкереберть. Від нього залишився лише складений прапор, кілька фотографій і цей нестерпний, випалюючий біль, який не брали жодні антидепресанти.

Біля її ніг нечутно з'явилася тінь. Безпритульний чорно-білий кіт. Він був худий, з надірваним у якихось вуличних боях лівим вухом і жорсткою шерстю, в якій заплуталися реп'яхи. Він підійшов упритул, потерся запалими боками об її кросівки і сів поруч. Він не просив їжі. Він дивився на Алісу з якимось дивним, стародавнім, майже людським розумінням у великих зелених очах. Ніби знав усе, що відбувається в її голові. Аліса машинально опустила руку і почухала його за здоровим вухом. Кіт заплющив очі і голосно, вібруюче замуркотів. Це тепло під її пальцями і цей звук були єдиним проявом життя у цій сірій, мертвій тиші заднього двору.

— Ти знову тут мерзнеш, — пролунав хрипкий, надламаний голос.

З-за рогу вийшов Макс, ледве переставляючи ноги у важких черевиках. Його темне волосся злиплося від мряки і спадало на очі, а на блідому обличчі під ними залягли такі глибокі, фіолетові тіні, що здавалося, ніби він не спав тижнями. Він і справді майже не спав. За ним, ховаючись від вітру, йшла Лєра. Як завжди, вона була одягнена в щось яскраве, кислотне, що виглядало як відчайдушний, істеричний протест проти навколишньої реальності. Сьогодні це був величезний, в'язаний жовтий светр, у якому вона тонула, як у рятувальному жилеті.

— А куди мені йти? — Аліса не підняла очей, продовжуючи гладити чорно-білого кота. Її голос звучав рівно, без жодних інтонацій. 
— Додому? Там мама знову розмовляє з телевізором. Вона вмикає марафон новин на повну гучність і сидить перед екраном годинами, чекаючи на новини про Дениса. Новини, яких ніколи не буде. Вчора я знайшла її на кухні — вона накрила на стіл три тарілки. Три, Максе. Я не можу там дихати.

Макс мовчки сів поруч, прямо на брудний бетон. Він дістав з кишені пожмакану пачку сигарет, витягнув одну і запалив, ховаючи вогник у долонях. Його пальці помітно тремтіли. Дим з гірким тютюновим запахом миттєво змішався з вологим туманом.

— Я дещо принесла, — раптом тихо сказала Лєра. Її зазвичай дзвінкий, щебетливий голос зараз звучав напружено, майже злякано. Вона підійшла ближче і нервово озирнулася, ніби боялася, що темні вікна філармонії мають очі, а облуплені стіни — вуха. З глибини свого рюкзака вона обережно дістала невеликий крафтовий зіп-пакет.

Всередині лежали сухі, потріскані шляпки. Червоні, з білими, пожовклими від часу цятками, що потьмяніли від сушки. Вони мали моторошний вигляд. Зморшкуваті й ламкі, вони нагадували шматки старої, засохлої крові, зібрані з місця злочину.

Аліса примружилася, фокусуючи погляд на пакеті. Кіт біля її ніг раптом перестав муркотіти і насторожився. 

— Це те, про що ти казала минулого тижня? Мухомори? — Аліса відчула слабкий укол роздратування. 

— Лєро, ти серйозно хочеш, щоб ми отруїлися як щури в підвалі? Нам мало того лайна, в якому ми живемо, ти вирішила добити нас токсикологією?

— Це не отрута, якщо знати точну дозу, — Лєра швидко сіла навпочіпки перед нею, обхопивши коліна руками в жовтих рукавах. Її очі гарячково блищали в сутінках, у них читалася фанатична надія. 

— Я тижнями читала на закритих форумах у даркнеті. Спілкувалася з людьми. Це називається мікродозинг... ну, може, для нашого стану треба трохи більше, ніж мікро. Ті, хто пробував правильну екстракцію, кажуть, що воно вимикає біль. Розумієш? Взагалі вимикає. Воно впливає на нейронні зв'язки і переносить тебе туди, де нічого поганого не сталося. У безпечне місце. Де все правильно.