РОЗДІЛ 1. Колір мертвого бетону

Місто гнило заживо. Це не було помітно одразу — фасади історичних будівель у центрі ще тримали свій фальшивий блиск, а біля супермаркетів АТБ вечорами все ще товпилися люди, створюючи ілюзію нормального життя. Але якщо придивитися ближче, вдихнути повітря біля старих районів, можна було відчути запах застою. Запах нездійсненого майбутнього.

Аліса сиділа на вологих бетонних сходах за будівлею старої філармонії. Колись тут грали Моцарта і Лисенка, а тепер стіни були вкриті незрозумілими графіті, а з ринв капала іржава вода. Був кінець жовтня. Холодний вітер забирався під куртку, але дівчина не відчувала холоду. Вона взагалі мало що відчувала останні дев'ять місяців. З того самого дня, як у їхню хрущовку прийшли двоє у формі й принесли папірець із сухим формулюванням: «загинув під час виконання бойового завдання».

Її брат, Денис. Її єдиний якір у цьому світі.

Біля її ніг терся безпритульний чорно-білий кіт. Він був худий, з надірваним вухом, але дивився на Алісу з якимось дивним, майже людським розумінням. Аліса машинально почухала його за вухом. Кіт замуркотів — єдиний живий звук у цій сірій тиші.

— Ти знову тут мерзнеш, — пролунав хрипкий голос.

З-за рогу вийшов Макс. Його темне волосся злиплося від мряки, а під очима залягли такі глибокі тіні, що здавалося, ніби він не спав тижнями. За ним ішла Лєра — як завжди, одягнена в щось яскраве, кислотне, що абсолютно не пасувало до їхньої реальності. Сьогодні це був величезний жовтий светр.

— А куди мені йти? — Аліса не підняла очей. 
— Додому? Там мама знову розмовляє з телевізором, чекаючи на новини, яких не буде.

Макс сів поруч, дістав пожмакану пачку цигарок, запалив. Дим змішався з туманом. 

— Я дещо принесла, — тихо сказала Лєра. 

Її голос, зазвичай дзвінкий, зараз звучав напружено. Вона озирнулася, ніби боялася, що стіни філармонії мають вуха, і дістала з рюкзака невеликий крафтовий зіп-пакет.

Всередині були сухі, потріскані шляпки. Червоні, з білими цятками, що потьмяніли від сушки. Вони виглядали як шматки старої, засохлої крові.

Аліса примружилася. 

— Це те, про що ти казала? Мухомори? Лєро, ти серйозно хочеш, щоб ми отруїлися? 

— Це не отрута, якщо знати дозу, 

— Лєра сіла навпочіпки перед нею. Її очі гарячково блищали. — Я читала на форумах. Це мікродозинг... ну, може, трохи більше. Ті, хто пробував, кажуть, що воно вимикає біль. Розумієш? Взагалі. Воно переносить тебе туди, де нічого не сталося. Де все правильно.

— Це маячня для торчків, — Макс сплюнув на мокрий асфальт. — Чергова спроба втекти.

— А ти не хочеш втекти?! — раптом зірвалася Лєра. 

— Ти не хочеш перестати бачити у снах, як твій дім у Маріуполі складається як картковий будиночок? А ти, Алісо? Ти не хочеш хоч на годину забути, що Дениса більше немає?

Аліса здригнулася. Ім'я брата вдарило по ній, як розряд струму. Чорно-білий кіт біля її ніг тривожно нявкнув і відійшов на кілька кроків, розчинившись у тумані.

Вона подивилася на пакет у руках Лєри. Червоні капелюшки манили. Вони обіцяли те, чого їй не міг дати жоден психотерапевт і жодна таблетка. Вони обіцяли тишу.

— Скільки треба з'їсти? — глухо запитала Аліса.

Макс різко обернувся до неї, але промовчав. Він знав цей погляд. Коли людина стоїть на краю даху, її марно відмовляти словами про те, що життя прекрасне.

Лєра обережно відкрила пакет. Запахло чимось старим, земляним, первісним. Запахло осіннім лісом, який гниє, щоб навесні дати нове життя.

— По дві шляпки для початку, — прошепотіла вона, простягаючи на долоні сухі гриби. — Треба довго жувати. І закрити очі.