Ти мене не варта

​Призахідне сонце повільно хилилося до обрію, заливаючи невелику орендовану кімнату густим, медовим світлом. У повітрі танцювали дрібні пилинки, підняті вгору безперервним рухом, який не вщухав тут від самого ранку. Кімната, що ще тиждень тому була затишним гніздечком, зараз нагадувала поле бою після локального торнадо: всюди височіли картонні коробки, на ліжку громодилися стоси одягу, а на підлозі, немов роззявлена паща якогось тканинного монстра, лежала величезна темно-синя валіза.
​Дженін сиділа на підлозі, підібгавши під себе стрункі ноги. Її густе чорне волосся, зазвичай ідеально вкладене, зараз було зібране у недбалий пучок на потилиці, з якого вибилося кілька неслухняних пасм, спадаючи на бліде, зосереджене обличчя. Вона обережно, з майже ритуальною педантичністю, складала білу ділову сорочку. Ту саму, в якій планувала вперше переступити поріг свого нового робочого місця.
​— Якщо ти ще раз розгладиш цю нещасну складку на комірці, тканина просто протреться до дірок, — пролунав з боку вікна іронічний, але теплий голос.
​На широкому підвіконні, підібгавши коліна до підборіддя, сиділа Мія — її найкраща подруга. У руках вона тримала надпиту чашку зеленого чаю і з легкою усмішкою спостерігала за метушнею Дженін.
​Дженін підвела очі, її темні, виразні очі блиснули у променях сонця. Вона зітхнула і відклала ідеально складену сорочку у валізу, поруч із такою ж ідеально випрасуваною білою спідницею.
​— Я просто хочу, щоб усе було ідеально, Міє, — тихо відповіла Дженін, потягнувшись за стопкою товстих підручників з криміналістики та психології. — Ти ж знаєш, що для мене означає цей переїзд. Це не просто стажування. Це квиток у справжнє життя.
​Мія зістрибнула з підвіконня, поставила чашку на єдиний вільний клапоть письмового столу і підійшла ближче, опустившись на килим поруч із подругою. Вона взяла з купи якийсь светр і почала допомагати його згортати.
​— Знаю, люба. Ешвуд, — Мія вимовила назву міста з удаваною таємничістю, розтягуючи голосні. — Місто великих надій, високих хмарочосів і дуже, дуже темних провулків.
​Дженін не змогла стримати легкої посмішки. Ешвуд дійсно був особливим місцем. Про нього серед випускників поліцейських академій та юридичних університетів ходили справжні легенди. Це був мегаполіс-контраст, де старовинна готична архітектура, обвита плющем, сусідила зі скляними вежами транснаціональних корпорацій. Місто з багатою, але подекуди кривавою та заплутаною історією. В Ешвуді зароджувалися найбільші статки країни, але так само безслідно зникали люди. Для когось це було місто мрій, для когось — місто кошмарів. Але для Дженін Ешвуд був величезною, заплутаною головоломкою, яку вона мріяла розв'язати.
​— Там найкращий аналітичний відділ у всій країні, — голос Дженін зазвучав впевненіше, коли вона заговорила про свою пристрасть. — Відсоток розкриття складних злочинів вищий, ніж у столиці. Якщо я хочу стати справжнім детективом, а не просто перекладати папірці у місцевому відділку, виписуючи штрафи за паркування, я маю бути там. Ешвуд повний можливостей.
​— І таємниць, — додала Мія, закидаючи светр у валізу. — Я читала статтю про їхній історичний район. Кажуть, там досі є мережа підземних тунелів часів сухого закону. Звучить як ідеальне місце для того, щоб якийсь серійний маніяк ховав там свої трофеї.
​— Міє! — Дженін жартівливо штовхнула подругу в плече. — Ти маєш мене підтримувати, а не лякати перед від'їздом!
​— Я підтримую! — засміялася Мія, піднявши руки в жесті капітуляції. — Я просто констатую факти. Ти ж у нас майбутній видатний детектив. Кому, як не тобі, розгрібати ці таємниці? Ти ж спала в обнімку з кримінальним кодексом останні чотири роки. Я жодної хвилини не сумніваюся, що ти там усіх затьмариш.
​Кімната наповнилася щирим, дзвінким сміхом обох дівчат. Цей сміх був як ковток свіжого повітря, що зняв напругу від неминучого прощання. Дженін почувалася такою вдячною за цю розмову. Мія завжди вміла розрядити обстановку.
​Дженін потягнулася за невеликою косметичкою, але її погляд мимоволі впав на екран смартфона, що лежав на ліжку екраном догори. Екран був темним. Жодного сповіщення. Жодного пропущеного дзвінка.
​Посмішка повільно сповзла з обличчя Дженін. Вона прикусила нижню губу, і її пальці нервово стиснули блискавку косметички. Ця різка зміна настрою не залишилася непоміченою для Мії. Подруга простежила за поглядом Дженін і тихо зітхнула.
​— Все ще мовчить? — м'яко запитала Мія, тон її голосу змінився з жартівливого на співчутливий.
​Дженін кивнула, не відриваючи погляду від чорного прямокутника телефону.
​— З самого ранку, — її голос здригнувся, втративши всю ту впевненість, що була в ньому хвилину тому. — Я дзвонила йому двічі. Написала три повідомлення. Він навіть не прочитав їх, хоча я бачила, що він був у мережі годину тому.
​Мія посунулася ближче і поклала руку на плече подруги.
​— Джен, можливо, він просто зайнятий. У нього ж сьогодні та важлива зустріч щодо проєкту, про яку він казав минулого тижня, пам'ятаєш?
​— Сьогодні субота, Міє. Яка зустріч до самого вечора? — Дженін підняла телефон і розблокувала екран, безцільно гортаючи пустий чат з Маркусом. — Мій автобус відправляється за чотири години. Він обіцяв... Він обіцяв, що проведе мене. Що ми посидимо десь перед моїм від'їздом. А тепер він просто ігнорує мене.
​Дженін заплющила очі, відчуваючи, як до горла підкочується неприємний ком. Маркус був її першим справжнім коханням. Вони були разом майже три роки, з другого курсу університету. Він завжди був поруч — надійний, веселий, підтримував її під час складних іспитів. Але коли півроку тому вона вперше заговорила про Ешвуд і своє бажання подати туди документи на практику, між ними ніби пробігла чорна кішка.
​Маркус не хотів їхати з їхнього рідного міста. У нього тут була хороша робота в IT-компанії, друзі, налагоджений побут. Ешвуд лякав його своїм ритмом і відстанню — понад тисячу кілометрів від дому.
​— Я боюся, Міє, — голос Дженін перетворився на ледь чутний шепіт. Вона опустила голову, ховаючи обличчя в долонях. — Я дуже боюся, що він вирішив поставити крапку саме сьогодні. Що він перестане мене кохати через цю відстань. Що мій переїзд — це кінець для нас. Може, я роблю помилку? Може, Ешвуд того не вартий?
​— Гей, ану припини! — голос Мії прозвучав несподівано різко і твердо. Вона схопила Дженін за зап'ястя і м'яко, але наполегливо відвела її руки від обличчя, змусивши подивитися собі в очі. — Подивися на мене, Дженін. Навіть не думай говорити таку нісенітницю.
​Мія дивилася прямо, її очі випромінювали впевненість, якої зараз так бракувало Дженін.
​— Ти йшла до цієї мети роками. Ти не досипала ночами, ти відмовлялася від вечірок заради того, щоб здати нормативи і вивчити кожен закон. Ешвуд — це твоя мрія. Твоє призначення. І ти не маєш права відмовлятися від себе і свого майбутнього заради хлопця. Навіть якщо це Маркус.
​Дженін схлипнула, по її щоці скотилася самотня сльоза, яку вона швидко змахнула тильним боком долоні.
​— Але я кохаю його...
​— І якщо він кохає тебе так само сильно, як ти його, то ці п'ятсот кілометрів нічого не змінять, — переконувала Мія, погладжуючи подругу по спині. — Відстань руйнує лише те, що вже було слабким. Справжні почуття вона тільки загартовує. Не накручуй себе, чуєш? Може, він готує тобі якийсь сюрприз? Або у нього сів телефон? Або машина зламалася? Є тисяча раціональних причин, чому він не бере слухавку. Ти ж майбутній детектив! Де твоє логічне мислення? Чому ти одразу хапаєшся за найгірший сценарій?
​Слова Мії діяли як прохолодний компрес на розпечений лоб. Дженін зробила глибокий вдих, намагаючись вгамувати серцебиття. Її подруга мала рацію. Паніка ще ніколи нікому не допомагала, і вона точно не допоможе їй зараз. Будувати теорії без доказів — це перше, від чого відучували в академії.
​— Ти маєш рацію, — тихо сказала Дженін, витираючи залишки сліз. — Я просто... нервую через все це. Нове місто, нова робота. А тут ще й ця невідомість із ним. Усе навалилося одночасно.
​— Це нормально — нервувати перед великим кроком, — Мія усміхнулася, і її очі знову потеплішали. — Але ти сильна. Найсильніша з усіх, кого я знаю. І ти впораєшся. А Маркус... якщо він з'явиться — чудово. Якщо ні — ми розберемося з цим пізніше. Зараз твоє головне завдання — перевірити, чи ти не забула свої щасливі шкарпетки. Без них до Ешвуда тебе просто не пустять.
​Дженін нарешті щиро посміхнулася, відчуваючи, як важкий камінь тривоги потроху розчиняється. Вона кивнула і знову повернулася до валізи.
​Наступну годину дівчата провели за пакуванням останніх дрібниць. Атмосфера в кімнаті знову стала легкою. Вони згадували кумедні випадки з університетських часів, обговорювали майбутню квартиру, яку Дженін орендувала в Ешвуді — невелику студію неподалік від центру, з видом на старий міський парк. Дженін акуратно вклала на саме дно рамку з фотографією своїх батьків, які жили в Кореї і яких вона бачила лише по відеозв'язку останні кілька років. Потім туди ж відправився її улюблений щоденник у шкіряній палітурці та набір хороших ручок.
​Коли остання річ — тепла куртка — лягла зверху, Дженін натиснула на кришку валізи обома руками, а Мія спритно застебнула масивну блискавку. Пролунав гучний скрегіт, і валіза була закрита. Це прозвучало як фінальний акорд тривалої симфонії.
​Дженін піднялася на ноги, обтрушуючи джинси. Вона окинула поглядом кімнату. Без її речей, без постерів на стінах і книг на полицях, кімната виглядала чужою. Голою і холодною. Але водночас у цій порожнечі відчувалася дивовижна легкість. Легкість початку чогось абсолютно нового.
​Вона підійшла до невеликого дзеркала, яке ще висіло на дверцятах шафи. Звідти на неї дивилася дуже вродлива молода дівчина. Тонкі, витончені риси обличчя, порцелянова шкіра і глибокі, розумні очі. Вона поправила волосся, розпустивши пучок, і чорні хвилі розсипалися по її плечах. Вона уявила себе завтрашнім днем. У білій сорочці, суворій спідниці, з бейджем "Стажер-детектив" на грудях, стоїть на вулиці Ешвуда, чекаючи зеленого світла світлофора серед натовпу кудись поспішаючих людей. Ця картина викликала в ній трепет і приплив адреналіну.
​Мія підійшла ззаду і подивилася на відображення подруги в дзеркалі.
​— Ну що, пані детектив? Речі зібрані. Настрій бойовий.
​Дженін подивилася на годинник на своєму зап'ясті. Стрілки показували п'яту годину вечора.
​— Автобус о восьмій, — сказала вона, повертаючись до Мії. — До вокзалу їхати хвилин сорок. У нас купа часу.
​Мія змовницьки примружила очі.
​— Знаєш, що це означає?
​— Що? — запитала Дженін.
​— Це означає, що у нас є рівно півтори години, щоб піти в нашу улюблену кав'ярню на розі, замовити найбільші порції того карамельного лате, який порушує всі закони дієтології, і з'їсти по шматку шоколадного торта. Тому що з завтрашнього дня ти будеш харчуватися виключно пончиками і дешевою кавою з автоматів у поліцейському відділку. Треба насолоджуватися нормальним життям, поки є можливість!
​Дженін розсміялася вголос. Пропозиція була ідеальною. Сидіти в порожній квартирі і гіпнотизувати телефон в очікуванні дзвінка від Маркуса було б справжньою тортурою. Їй потрібно було вийти на вулицю, відчути ритм міста, подихати свіжим повітрям.
​— Звучить як блискучий план, — погодилася Дженін. Вона підхопила свою сумочку з підвіконня і перекинула ремінець через плече. — Я пригощаю. Це мій прощальний бенкет.
​— Ловлю на слові! — зраділа Мія, прямуючи до виходу.
​Перед тим як вийти в коридор, Дженін ще раз озирнулася на свою кімнату. Вона зробила глибокий вдих, ніби намагаючись запам'ятати запах цього місця, де вона провела стільки щасливих і складних днів. Потім її погляд ковзнув до екрана телефону. Він усе ще був темним. Вона відчула легкий укол смутку десь під ребрами, але цього разу не дозволила йому захопити себе. Вона вимкнула світло і зачинила за собою двері, залишаючи минуле позаду. Попереду на неї чекала кава, подруга і місто Ешвуд, яке вже готувало для неї свої найголовніші загадки.