1

1

Дарія зупинилася у підніжжя гори, щоб роздивитися.

Несподівано над нею пролунав клич драконів, але дівчина не сховалася.

- Нехай буде, що буде. Хай вбивають. Ніж постійно відчувати провину за те, що я не та, яку від мене чекали. Не хочу так жити. Але й вмирати не хочу. Тоді треба збудувати собі дім. Але ж тоді навіщо я пішла з дому? Жила би собі сама по собі та не звертала уваги ні на кого з тих… - Дарія замислилася, підбираючи слова. - Хто мене не цінує. Мене навіть мої батьки не цінують. Навіть мої батьки вважають мене такою, яка не здійснила їх сподівання. Та хай усі йдуть лісом. Набридло усе. Я сама собі дам ради. Якщо моя доля померти від сили драконів, то нехай. Якщо я дійно та сама… хоча навряд… я тоді не помру.

Дарія почала збирати гілки, викладати їх, створюючи якусь конструкцію, схожу на дах будинка, аж раптом…

- Отакої… То печера… - прокоментувала побачене дівчина, коли зайшла до кущів у пошуках нових гілок. - Я врятована. Хоча хтось може жити там… Нічого. Або прогоню… або прийдеться тому жильцу печери посунутися трохи… Чи побільше, ніж трохи… бо я люблю простір…

Дарія почала розводити вогонь, черкаючи кремнієві камені один від одного.

Вогонь почав з’являтися - і дівчина подула трохи, роздмухуючи його.

Взяла палицю, вже заздалегідь закутану на одному кінці у щось подібне, ніби факел, та пересла вогонь на цей широкий обв’язаний кінець.

Дарія увійшла до печери, спереду тримаючи вогняний факел.

Назустріч вилетіло кілька кажанів.

І все. Більше нікого не було всередині.

- Я створю вогнище перед входом у печеру, бо всередині це багаття зруйнує мою печеру, через що стіни печери мене засиплять. Але ж треба забезпечити захист вогня від дощу. Тому я широкий навіс зроблю над вогнищем. - пояснювала сама собі шепітом дівчина. - Що значить самотність? Це звичка постійно розмовляти сама з собою.

Біля річки з'явився якийсь гарний парубок. Він наближався.

Дарія не одразу його помітила, але, помітивши, почала свідомо ігнорувати, не звертаючи показово на нього, але непомітно слідкуючи за його діями.

З тієї митті дівчина перестала коментувати свої дії вголос.

- Привіт, красуню. Ти вирішила оселитися поблизу до драконів? Невже ти не знаєш, що дракони вбивають тих людей, хто наближається занадто близько до них? - запитав хлопець у Дарія, коли наблизився занадто близько до неї.

Але дівчина мовчала.

- Ти напевно, глухоніма. Інакше би чула багато історій, як дракони викрадають людей з того поселення та вбивають їх заради своєї втіхи. Мабуть ти не місцева. Нічого, я тебе виведу з цього лісу до людей у те поселення. Воно найближче. - запропонував парубок та схопив дівчину за руку, щоб відвести.

- Не чіпай мене! - викрикнула Дарія, вивільнив свою руку. - Я краще помру, ніж повернусь туди!

- Отакої. Ти говориш. Виходить, ти місцева. А мене, до речі, Русланом зовуть. - повідомив парубок.

- Мені байдуже. Йди своєю дорогою. - фиркнула Дарія.

- Це моя дорога. Як тебе звуть, дівчино.

- Дарія. А тепер відчепись від мене.

Руслан відійшов та залишився уважно спостерігати за Дарією. За кожним її кроком.

Дівчина зробила навіс над вогнищем, натаскала гілок до печери та залишилась там.

- Ти, мабуть, їсти хочеш? - запитав Руслан, заглядаючи до печери, створюючи величезну тінь від миготливого вогнища на вході.

- Це тебе не стосується. - відповіла Дарія.

Руслан пішов, а дівчина украдкою вийшла з печери, роздивляючись навкруги.

Запевнившись, що поруч його немає, пішла шукати… їжу.

- Як же їсти хочеться… - прошепотіла Дарія. - А тут поблизу лише незнайомі рослини. Їстівні вони чи ні - я не знаю.

Дарія повернулася до печери.

- Отже я помру від голоду у муках.

Дівчина лягла на гілки та спробувала заснути, але сильне бажання їсти не заспокоювало її.

- Доведеться повернутися додому… - і Дарію почала охоплювати слабкість, полоняючи її тіло дрімотою. 

Якийсь шорох ззовні розбудив дівчину.

Вона виглянула з печери: біля неї у самого входа подалі від вогню на широкому листі лежали фрукти та ягоди.

Щось пронеслось над печерою.

Але роздивитися не вдалося.

Дарія накинулася на подарунки та одразу усе з’їла, навіть не залишивши щось на завтра.

А потім дівчина пішла спати.

Вранці нові їстівні подарунки чекали на неї.

І так, кожного дня, ввечері та вранці, хтось залишав непомітно у самому вході у печеру їжу, яка підтримувала дівчину в самотньому житті в печері.