Глава 11

Десять років тому

- Привіт, Веснянко!

Повернувшись на сидінні, Артем міцно обійняв мене і легенько поцілував у губи. Точніше, почав легенько, але відразу поглибив поцілунок і, перемістивши долоню на потилицю, закопався у волосся.

Стало жарко і трепетно. І страшно. Трошки. Тому що все тіло, вся моя істота тягнулася до цього чоловіка, бажала його, а мозок панікував перед невідомістю.

- Так все... Погнали, - сказав хрипким голосом Артем, трохи задихаючись.

Рельєфні груди, обтягнуті тканиною чорної футболки, важко здіймалися і опадали.

- Пристебнися, Веснянко.

Здригнувшимися пальцями я пристебнула ремінь. Губам було жарко. Їх щипало і пекло. Вони прагнули поцілунків. А очі намертво прилипли до чоловічого обличчя. Поїдали те, як змінюються на ньому емоції, прагнучи сфотографувати кожну найдрібнішу деталь. Хоча я й без того, якби вміла малювати, то змогла б зобразити обличчя Артема навіть із заплющеними очима. Кожну рису, зморшку, шрамик. Ямочки на щоках, коли посміхається. Густу та м'яку щетину на вилицях та підборідді. Жорсткий вигин мужніх губ. Прямий ніс з горбинкою. Бездонну глибину льодово-синіх очей, у яких завжди стільки різних емоцій. Справжній ураган. Лісова пожежа. Стихія.

Так. Якщо порівнювати, то Артем – це стихія. Неприборкана, неконтрольована стихія, що змітає все на своєму шляху.

- Що так дивишся? Подобаюся? - глузливо.

- Зовсім трішки, - відчуваючи як безнадійно червонію, відповіла я.

- Ах он воно як? - рикнув він, - А хто не зовсім трішки? Чи не Ігор Андрєєнко?

Звідки він знає про Гошу? Наводив про мене довідки? Виходить, що ревнує? Від цього виру думок солодко защеміло серце.

- Я, взагалі-то, чекаю відповіді, Веснянко? – натиснув він.

Повернув голову, вп'явся просто вогненним поглядом у моє обличчя, не перестаючи при цьому вести машину.

- Ну, Артеме, ну який Гоша…

- Ах, він уже й Гоша, значить. Ну, круто, чо, - рикнув він.

Втопив педаль у підлогу і машину сильно рвонуло вперед.

- Артеме, ну, припини, - мліючи від розуміння того, що він ревнує мене, а значить любить, я обплела руками його скам'янілий біцепс, поклала підборіддя на плече, - це син батькового товариша по службі та друга, ми з дитинства вважай знайомі. Так, батьки хотіли б, щоб ми були разом, але він мені не потрібен. Мені потрібен тільки ти.

Різкі зморшки навколо очей пом'якшилися, губи злегка здригнулися у чомусь схожому на усмішку, а на щоках майнули ямочки.

- Та-ак? - він трохи повернув голову і зігнув брову.

- Ну, звичайно, - плавлячись від емоцій, сказала я. - Не ревнуй, будь ласка.

- Не можу я тебе не ревнувати, Веснянко, - відпустивши кермо, він обійняв мене за шию і на кілька секунд упіймав губи в жадібний поцілунок, - Ти ж у мене така солодка, що дах відриває. Сядь рівно.

Я сіла. З вистрибуючим серцем, палаючими щоками і губами.

- Я – дорослий мужик, у мене робота серйозна. Мені б про справи думати треба, а я про тебе думаю. Як пацан якийсь… Не згадаю, коли взагалі таке бувало. Може ти в мене відьма, м? Маленька зеленоока відьма і зачарувала мене?

Я хихикнула і похитала головою.

А-а-а-а!

Якщо це не навіть більше, ніж звичайне освідчення в коханні, тоді що?

- Ану, зізнавайся, - знову відпустивши кермо, почав лоскотати мене, - Як зачарувала? Папороть знайшла чи що там ще, м?

Я верещала і звивалася, реготала, розтікаючись калюжкою від щастя.

- Та нічого я не чаклувала.

- Ну, тепер уже по-любому все. Будеш моєю тепер, Веснянка моя кохана. Тільки моєю. Будь-кого, хто бубонці свої до тебе підкотить у баранячий ріг скручу, зрозуміло? Тож краще не провокуй…

Збуджену і радісну веселість, що охопила мене, перервала тріль телефону. Дзвонила мама.

Чорт! Ну, звичайно, вони помітили мою відсутність і тепер шукають. І ось що тепер робити, га? Що збрехати? Тато дві кнопки на телефоні натисне і мене миттю знайдуть. І тоді він про Артема дізнається. І буде катастрофа.

- Так, мамо?

- Вероніка, куди ти зникла? Ти взагалі маєш совість, поясни мені будь ласка?!

- Мам… Мені… Мені погано стало. Дуже сильно занудило, вибач. Я таксі викликала і поїхала додому, - тремтячим голосом пробелькотіла я. - Це, мабуть, від вина. Гоша змусив з ним випити і ось одразу погано й стало. Вибач, будь ласка, що не сказала. Не хотіла зганьбитися….

- Що, дуже погано? - пом'якшала мама.

- Я пігулку випила, лягла. Вже набагато краще, – квапливо.

- Точно?

- Так. Так, точно, мамо, не хвилюйся, будь ласка.

- Гаразд, ми через години три вже їхати будемо з татом... Але, якщо буде гірше, одразу дзвони, зрозуміла?

- Звісно, мам… Добре. Я все зрозуміла. Зателефоную обов'язково. Але швидше за все все буде добре. Мене дуже в сон хилить. Спатиму, гаразд?

- Спи, Вероніка. Все, я кладу слухавку.

Перервавши з'єднання, судомно видихнула. Мало не спалилася. Мало… Але, все, у мене три години часу, максимум. Всього нічого, щоб побути з Артемом. Серце болісно стислося.

- А якщо вони нам палиці в колеса ставити будуть... То ти що? Втечеш від мене до цього Гоші?

- Не кажи дурниць, Артем, звичайно ні, - проторохтіла я, прибираючи телефон у сумку.

- Чому ж дурниць... Ти мені з батьком твоїм поговорити забороняєш. Ховаєш мене, ага? Соромишся?

- Ні! Ну, ні, Артеме. Просто мой тато, він… Він дуже строгий. Дізнається про нас, закриє мене вдома та все.

Від думок про те, наскільки ймовірно, що рано чи пізно саме так і буде, на очі навернулися обпалюючі сльози. Я цього просто не переживу. Не переживу розлуки з Артемом. Я його кохаю! Кохаю!

Артем зупинив машину. З подивом я побачила, що ми опинилися в одному з нових житлових комплексів. Навіть не помітила, як добиралися сюди.

- Якщо закриє, то я приїду, тебе вкраду і заберу до себе, Веснянко, - повернувшись до мене, сказав Артем. - Відвезу далеко-далеко і ніякий тато тебе не дістане. Ніхто взагалі не дістане…