Глава 10

– А я ж для неї все робив. З роботи цієї її дурної забрав - сиди вдома, роби, що хочеш, я все забезпечу. А замість подяки що? У квартирі не прибрано, готувати щодня - ні, звільніть, я не хатня робітниця. А я що маю вчорашнє їсти? От скажи, Вероніка!

- Угу, - хмикнула я, ховаючись за келихом червоного, який цідила по краплині весь вечір. Хоч, ось слово честі, присутність Гоші викликала рідкісне для мене бажання напитися.

- Все їй уваги не вистачало, дозвілля спільного. А що я? На роботі, як собака, втомлююся, орачи щоб у нас усе було. На вихідні виспатися хочу, пивка під серіальчик. Пошпилити з пацанами по мережі нарешті. А не тягнутися кудись шурхотіти як нероби якісь... Чого ми тут ще не бачили, скажи, будь ласка? Море та й море, центр та й центр. За життя кожен кущ і цеглину вже знаєш. А шинки ці всі? Ні, ну зрозуміло там з нагоди, ось як зараз піти та посидіти. Я ж не проти. Але не щотижня. Це ж які гроші. Їх би в щось варте вкласти… Он дір скільки, то те, то інше треба….

Відразу після перших тостів за татове здоров'я він, поставивши кілька запитань про мої справи і не дочекавшись відповіді на них, завів розмову про колишню дружину. І ось уже другу годину балакав майже не замовкаючи причому повторюючи одне й те саме вже по третьому колу. Про те, як сильно він її любив, як багато їй дав і якою невдячною ця дівчина зрештою виявилася. Невдячною, гуляючою і взагалі зрадницею, яка проміняла такого хорошого його на іншого чоловіка. "Дільця з товстим гаманцем".

Я мало лізла у чуже життя і ще менше когось за щось засуджувала. Сама пережила свого часу цілий океан засудження та критики, хоч не зробила нічого поганого. Але, чесно кажучи, легко могла зрозуміти чому ця незнайома для мене жінка прийняла рішення уникнути постійних закидів, знецінення і неуваги до себе. Коли мені через пару годин спілкування з Гошею хочеться кудись втекти, то як було їй? Те, як вона могла не помічати того, хто перед нею, питання риторичне.

Я теж колись не помічала.

Гоша таким був завжди. Зайве педантичним, фатально нудним, з підвищеним почуттям власної важливості і просто океаном зарозумілості по відношенню до інших. Невисокий, повненький з круглим, як місяць, обличчям, кривими зубами, вузькими плечима і дуже посередніми перспективами в кар'єрі захисника правопорядку через посередні таланти. Коротше, якби не його батько, то не стати Гоші майором ні в тридцять один, ні навіть після сорока.

Руслан грався у дитячій кімнаті, що нещодавно з'явилася в цьому ресторані, з іншими дітьми і, судячи з усього, хоча б йому було весело. Їх було кілька і всі плюс-мінус ровесники, а тому одразу після “офіційної частини” вечора змогли знайти собі заняття. Це тішило. Адже раніше тут нічого для дітей не було і їм було відверто нудно в компанії дядьок і тіток, яким би тільки їсти, пити, ділитися якимись одними й тими ж історіями та принагідно зміцнювати наявні ділові зв'язки та хвалитися успіхами.

- Тітка Марина казала, що ти досі самотня, Вероніко, - раптом переключився Гоша. – Непросто з причепом когось знайти, так? Ось так одна помилка і ламає життя.

Я мало не подавилася випитою краплиною вина.

– Я нікого не шукаю, Гошо. І мене повністю влаштовує моє життя.

- Бабі самій без мужика - це не діло. Ще й сина вирощувати... Йому ж гідний приклад потрібний, сильна батькова рука. А так ким виросте?

Мені згадався другий вечір. Літній. Мамин День народження, який ми святкували ось у цьому самому ресторані. Тоді за мною теж тягався Гоша і втомлював своєю увагою, від якого я ніяк не могла відійти під суворим поглядом батьків, які бажають зробити нас парою. Тоді приїхав Артем і просто забрав мене. Вкрав буквально… Щоб зробити своєю. Я думала, що на все життя, а виявилось, що тільки на кілька ночей. Шкода, якби я вміла тоді відстоювати себе, то, можливо, не виявилася б…

Але тоді не було б Руслана. А тому шкодувати нема про що.

- Знаєш, Гоша, наявність батька, на жаль, не гарантія того, що син виросте чоловіком, - я відставила на стіл келих. - Ти тому найяскравіший приклад.

Кругле обличчя Гоші вкрилося плямами. Він заляпав тонкими губами, дуже сильно нагадуючи жирного індика на вигулі.

- Та як ти… Та яка ти….

І, звичайно, підвищивши голос, він привернув до нас увагу моїх і своїх батьків.

- Діти, що сталося? - вигукнула мама.

- Ваша дочка веде себе неприпустимим чином, - випалив Гоша, викликавши в мене напад нудоти. - Вона образила мене і я припиняю наше спілкування. Дядько Серьожо, тітка Марино… Дякую за вечір. Всього найкращого.

З цими словами він викотився з-за столу і рушив геть із зали.

- Вероніка, ти у своєму розумі? – прошипіла мама.

- Маринко, ну Маринко, не треба, - втрутився батько Гоші Ігор Костянтинович, - Ну, це ж діти…

Діти, ага. Тридцятирічні діти.

– Ми з тобою вдома поговоримо, – сказала мама металевим тоном, а потім, розтягнувши губи в посмішці, продовжила перервану розмову.

Я вийшла з-за столу. Вирушила до виходу з ресторану. Подихаю повітрям хоч трохи. Згадавши, що тоді, тієї ночі так само пішла із зали на вулицю, гірко посміхнулася. Шкода, тепер мене "врятувати" нема кому...

Десять років тому

- Якась ти непривітна, Веронічко. Невже не подобаюсь? – Гоша все ближче нахилявся до мене. У ніс забирався запах спиртного, якого хлопець випив уже достатньо, щоб погляд його блякло-блакитних очей почав плавати.

Ось начебто такі ж за кольором, як у Артема. Теж блакитні. Але, якщо в Артема вони як лід - крижані і обпікаючі одночасно, сяючі, ясні, глибокі, я навіть сказала б бездонні, то в Гоші…

- Подобаєшся. Але тільки як друг, - збрехала я.

Ну ось не вмію я, як Татка, прямо ось  та відверто і в обличчя неприємну правду. Не вмію та й по всьому. Завжди боюся образити, нарватися на конфлікт. Та ще й мама з татом наполегливо мені рекомендували спробувати "подружитися" з Гошею.

- А якщо я хочу стати більше, ніж другом?