Глава 7

Артем Воронов

- А хіба ти не залишишся на ніч у ме-е-е-ене? - неприємним тоненьким голоском пропищала Анька. Він гидко різанув слух, здіймаючи хвилю роздратування.

- У тебе, так? - глузливо вигнув брову.

Яке там "у неї", якщо квартира була його, а Анна була там тимчасово поселена зрозуміло з якої причини і в якій якості. Причому зрозуміло обом.

- Ну, тобто в квартирі, - надула губи дівка. - Я так скучила, Тьомо ...

Маленька долоня ковзнула вгору по його стегну, але чоловік її скинув. Не хотілося. Від слова зовсім не хотілося. Нічого. Принаймні з Анною.

- Який я тобі нафіг Тьома? - гаркнув він.

- Пробач, - пискнула дівка, відсуваючись.

Відвернулася до вікна. От і молодець. Так би й одразу. Не було чого до нього лізти, бачила ж, що не в настрої.

Чотири дні вже не в настрої.

– Я щось зробила не так? - вже нормальним голосом запитала, коли водій зарулив у двір будинку, де знаходилася квартира, яку вона займала.

Воронов глянув дівчині в обличчя. Нервує. Боїться. Що "розжалує" її боїться, адже тоді ніякої крутої хати, тачки, брязкальців, брендових лахів, косметологів та інших принад взаємовигідних відносин. Де вона йому будь-коли і як він хоче, а він їй безбідне життя.

- Ні, крихітко, всі норм. Втомився трохи. Все, давай, – махнув рукою, йди, мовляв.

- Бувай, Артеме. Гарного вечора.

Цілуватися, звісно ж, не полізла. У губи це надто…. Надто. Коротше кажучи, таких як вона в губи не цілують. Їхні губи для іншого.

Останньою, кого він цілував, була…

- Додому, Міхо, - сказав водієві.

Субота, бажання пропустити склянку. Тому сьогодні з водилою. Хоч Воронов любив сам бути за кермом. Точніше ні, не так, він не любив їздити із водієм. Аж надто це нагадувало тестя - зажертого товстопузого ділка, для якого всі навколо сміття. Все, крім улюбленої донечки, очевидно. Донечки, для якої він готовий купити всіх і все. У тому числі чоловіка.

Воронов задумливо дивився як пролітає за вікном вечірня вулиця. Але замість дерев, тротуарів із метушливими, як мурахи, перехожими, бачив тонке обличчя у формі серця, веснянки на носі і зелені, чаклунські очі. Наївні та чаклунські одночасно. Як вона так може? Як може бути, щоб через стільки років він не забув її?

Попрощався із водієм, піднявся до своєї квартири. Скинув по дорозі у ванну кімнату шмотки на підлогу, став під душ. Холодний, щоб відволіктися від думок. Не допомогло. Витерся, обмотав стегна рушником. Пройшов у залу до бару. Налив собі. З келихом у руках сів на підлогу біля великого панорамного вікна, притулився до стіни. Зовсім стемніло. Внизу вогні. Гарно.

Ковтнув напій. По стравоходу розлилося приємне тепло. Жаль, ні воно, ні те, що давали йому жінки так і не могло по-справжньому його зігріти. Так, тимчасова анестезія, сурогат, обманка та ще щось там фейкове, несправжнє.

Знову згадалася Ніка. Веснянка. Як він оскаженів, побачивши її в кабінеті у Віктора. Точніше, оскаженів дізнавшись у цій суворій, випещеній бізнес-вумен свою Веснянку. Ту, яку так і не зміг забути.

Скільки їх було? Десятки… Усі на одне обличчя, всі взаємозамінні, а вона – ні.

Запала у душу. Так, що згадував іноді те літо. Її. Очі ці - вир, губки принадні, фігурку тендітну, голосок - як дзюрчання струмка. Слабкість, наївність, податливість.

Йому поряд із нею теж було дев'ятнадцять. Він був юним пацаном, а не рабом лампи. Вільним, щасливим, всемогутнім. Героєм у її очах. І закоханим, так. Він закохався в неї. Жаль, це нічого не змінювало. Просто не могло змінити. До пори до часу. Поки він не наважився...

Залпом допив напій, обпалюючи горло. Зайшовся кашлем так, що ледве легені не виплюнув. Лише від думок це не допомогло. Само собою.

Адже Веснянку він теж чіпляє. Цікаво, невже й вона його не забула?

Вероніка

- Стань трохи боком. Ось так, - гарячі долоні лягли на мою талію, розвертаючи, як треба.

Обпалили навіть крізь тканину сукні, розганяючи жар по тілу. Точніше, підганяючи його до щок, які в присутності Артема частіше горіли, ніж були нормального кольору. І спека ж на вулиці дика просто. Про тоналку і думати нема чого - стіче за п'ять хвилин.

У мене в руках важкий пістолет. Великий та чорний. Я тримаю його як у серіалах, зображуючи поінформованість. А як же, батько ж міліціонер. І він жодного разу не строгий, а найкращий друг. А значить точно навчив стріляти, раз мені цього так хотілося, ага.

Ось навіщо тільки збрехала, м?

- Тримай зап'ястя другою рукою, - дихання, що пахло м'ятою, лоскотало вигин шиї. я відчувала, що губи Артема за якісь міліметри від моєї шкіри. Як тут зосередитися, лишенько….

- Тепер цілься. Трохи нижче ніж хочеш потрапити. Повільно видихай. Плавно спускай курок.

Я спустила. Постріл оглушив, віддачею хитнуло назад, прямо в руки Артема. Промазала…

- Ось. Для першого разу непогано, - начебто не посміюючись, сказав він. - Давай ще разочок.

І поклав розплющені долоні мені на плечі, вирівнюючи. Чорт, як тут зосередитися, якщо все моє тіло тремтить так само, як і серце?

Бум! І знову повз.

- Так, гаразд. Давай ще раз покажу, – Артем забрав у мене пістолет.

Став у стійку. Чорна футболка натягнулася на біцепсах, що напружилися, під тонкою тканиною проступили рельєфи грудей і преса. Він просто як справжня грецька статуя. Бездоганно-мужньо-ідеальний. І дорослий. І такий обеззброююче впевнений у собі. Мов увесь світ у нього в кишені. Наче він нічого не боїться. Мого тата в тому числі…

Прицілився і хвацько збив усі бляшанки, що були поставлені в ряд на камінні на пустельному “дикому” березі, куди він привіз мене постріляти. Віддав мені пістолет, знову поставив їх на місце.

– Ну, давай знову.

Сором обпікав зсередини. Треба сказати правду, що не вмію стріляти. Тепер він подумає, що я у всьому йому брешу, це точно.

Так, гаразд. Вдих. Видих. І ще раз. Прицілилася, як він навчав. Знову зітхнула та видихнула, а потім спустила курок. Банка підстрибнула і впала. Нехай і не та, в яку я цілилася, та й добре.