Глава 6

Наші дні

- Рус, дивись, ось вечеря. Я ставлю її на середню полицю холодильника, як завжди. Не забудь, будь ласка, повечеряти до восьмої вечора, добре?

- Мам, ну що ти зі мною як із маленьким? Я вже дорослий, впораюсь. Іди зі спокійною душею на своє побачення, - з дуже важливим виглядом сказав син.

Усміхнувшись, я погладила його по темноволосій маківці.

- Я буду вдома до одинадцятої, синку.

- Хай тільки він тебе додому відвезе, щоб я не хвилювався!

- Неодмінно, - я поцілувала його в щоку.

Руслан помчав у свою кімнату до комп'ютера. Ні, звичайно ж, "офіційно" він не буде грати більше двох годин, але кому я брешу? Мене вдома не буде, хто проконтролює? Хоч би повечеряти не забув.

Щоразу йдучи на побачення, я відчувала провину перед своїм сином за те, що залишаю його самого. Саме тому дуже рідко залишалася у двох своїх кавалерів, що були до Паші, до ранку і в таких випадках просила Таню доглянути дитину. Та й загалом почала замислюватись про можливість спробувати з кимось побудувати стосунки лише коли Руслан пішов до школи. До цього моменту не могла… І далеко не лише тому, що я мала маленьку дитину.

Думки знову повернулися до Воронова. Ось щоб його, а! Якого біса я згадую про цього чоловіка знову і знову? Хіба може образа бути жива через десять років? Я думала, що вже перегоріло зовсім усе.

Підійшла до дзеркала, глянула на себе. На мені трикотажне плаття-міді на широких бретелях кремового кольору та човники на підборах. Крій такий, що класно підкреслює струнку фігуру та при цьому додає об’ємів у потрібних місцях. Надає якоїсь ніжності, м'якості, жіночності. Руде волосся укладене плавними, об'ємними хвилями. Щоб навчитися такому укладанню на моїх буйних кучерях я витратила багато годин і нервів. Вії підфарбовані коричневою тушшю, брови – гелем. Веснянки… Нечислені веснянки ретельно замазані тональним кремом, а вилиці підкреслені рум'янами та бронзером. Губи – нюд.

Красива. Доросла. Успішна. Мама прекрасного, найкращого на світі хлопчика. Дев'ятирічного, при тому, що мені нема ще й тридцяти. І при цьому я всього досягла сама. Селф-мейд. Та ще й особисте життя, зважаючи на все, налагоджується.

Є чим пишатися та чому радіти, так. І я пишалася, і пишаюся, і радію. Але чому в цьому ось прекрасному житті знайшлося місце для думок про привида з минулого?

Хитнувши головою, я вийшла за двері. Надворі було досить тепло, але при цьому і свіжо. Чудова погода, для прогулянки те, що треба. Паша казав, що ми йдемо в якийсь ресторан біля річки. Буде здорово.

Сівши в машину, покотила за наміченою адресою. Заторів немає – вихідний день. Двадцять хвилин я на місці. Паша на мене чекав прямо на стоянці. Біла сорочка в руках букет лілій. Я їх не любитель, але сам факт того, що подумав, заморочився – це вже класно. Далеко не всі чоловіки вважають за необхідне дарувати квіти не тільки з якоїсь нагоди.

- Вітання!

- Привіт, Ніко, - клюнувши мене в губи, віддав букет.

- Дуже гарні, дякую, Паша.

- Радий, що догодив, - він узяв мене за руку, - Ну, ходімо?

Я кивнула. Ми пішли до ресторану по викладеній камінням доріжці.

- Як справи?

- Чудово. Стільки всього встигла зробити за півдня, що якось не віриться. А твої?

- Та я до батьків заїжджав у гості. Ось від них одразу і до тебе, – відповів Паша.

Говорячи про те, про се, ми зайшли до ресторану. Хостес провела нас на літню терасу, з якої відкривався шалено гарний вид на річку. Нижче набережною снували люди. Підлітки каталися на самокатах, тримаючись за руки прогулювалися парочки. Виникала асоціація з якимось курортом. Якщо уявити замість річки море, то легко подумки переміститися, наприклад, до Анталії. Це єдиний закордон, в якому я встигла побувати. Коли більш-менш усе налагодилося по роботі, відразу купила тур і відвезла сина на море. Звичайно ж, я любила Чорне, на якому виросла. Шалено любила. Але все ж таки різниця зі Середземним зокрема і рівнем курортного сервісу загалом - глобальна.

Та й рідне Чорне міцно асоціювалося з тим літом ось уже довгі роки. Звичайно ж, я приїжджала до батьків і водила сина на пляж, але насолоджуватися рідними місцями повністю не виходило. Вони продовжували пам'ятати про події десятирічної давності, які я ніяк не могла відпустити. Намагалася і не могла. Дивилася в льодово-сині синові очі - і не могла.

- Вибрала? - спитав Паша, висмикуючи мене з роздумів.

- А? Так, зараз, - усвідомивши, що кілька хвилин просто сиділа і безглуздо дивилася в меню, я почервоніла.

Поспіхом пробігла очима по назвах страв. Вибрала салат із морепродуктами, брускети, каву.

- Ех, шкода, завтикав я. Треба було нам на таксі їхати, щоб можна було вина випити.

- Я не надто люблю пити алкоголь, тож…, - я знизала плечима.

- Так, звичайно, - сказав він.

Зробив замовлення офіціантові і, поклавши на стільницю лікті, поглянув на мене. В очах чоловіка були теплота і замилування, які він показував і жодної крапельки не намагався приховати. Бачити це, відчувати було дуже приємно . Але мені… Мені пригадалися інші очі. Льодово-сині, погляд яких обпалював вогнем, від якого мурашки розсипалися по шкірі і перехоплювало подих… Який відчувався кожною клітиною шкіри…

Спогад настільки живий, відчутний, що мені здалося ніби я відчуваю цей погляд наяву. Машинально я повернула голову. І зустрілася з льодово-синіми очима. Зустрілася поглядом із Вороновим.

Розгонистим кроком він із грацією хижака рухався слідом за хостес невідривно дивлячись на мене. За ним йшла висока та струнка дівчина. Вища середнього зросту, довге волосся до талії, пружна і явно не рідна трієчка в глибокому вирізі трикотажного топа, що оголює рельєфний засмаглий животик, упакований у широчені "палаццо". Високі вилиці, непропорційно пухкі губи та неприродно ідеальний ніс. Коротше кажучи, компанію Воронову складала звична для людей його кола ідеальна у всіх сенсах дівчина.