Глава 5

Наші дні

– Так, стоп. Той самий Воронов? - округлила очі Татка.

Я закусила губу. Промовилася все ж таки. Нерозумно, знаю, але... Втома, стрес і келих ігристого, випитого на голодний шлунок випадково розв'язали язика. З іншого боку, а що приховувати від найкращої подруги? Та й, хоч як би я цього хотіла, але не говорити про проблему і вдавати, що її не існує, не допоможе зробити щоб так і було. Хоча, а в чому тут проблема? Ну я вестиму його проект, то й що?

- Так, той самий, - спробувала якомога безтурботніше сказати я. - Столиця – велике село.

- Гаразд, дівчатка, я залишу вас. Мені треба по роботі дзвінок зробити - різниця в часі, - вийшов з кухні Льоша.

Руслан тим часом грав на приставці у залі їхньої квартири. Я не надто любила, коли він так проводить час, а тому вдома у нас приставки не було, тільки планшет. І то він діставався синові набагато рідше, ніж його одноліткам. Але що ж, сьогодні такий день особливий. Як виняток нехай насолоджується.

- І що? – обережно спитала дівчина.

- Та нічого, Тат, - я знизала плечима, - У нього, як виявилося, тепер магазини спорт-товарів та особистий спортивний бренд. Звернувся до нас за рекламою та просуванням. Та й бос доручив це мені.

- Це я вже зрозуміла, - багатозначно дивлячись на мене, простягла Татка.

- Тат, якщо думаєш, що є якісь гострі моменти – то це не так. Так, він мене теж впізнав, як і я його, але ми матимемо суто ділові відносини. Не те щоб я була в захваті від необхідності перетинатися з ним, хоч усе давно минуло, але Віктор чітко дав зрозуміти, що якщо Воронову не зайде співпраця, я можу як мінімум із крісла боса вилетіти.

- Впізнав, значить, - зачепилась подруга. - І що…

- Та нічого, говорю ж. Я одразу встановила межі – і все, – квапливо кинула я, ковтнувши ще ігристого. По стравоходу розтеклося тепло, проганяючи нервове тремтіння, що виникло.

- Межі? Для Воронова? Смішно.

- Тат!

- Що, "Тат", Ніко? Якщо він знову захотів тебе, то начхати йому на всі твої межі.

Хребтом пройшов холодок. Знаєте, коли тривожні думки озвучуються ще й не тобою, а іншою людиною, від них так просто не відхрестишся.

- Таню, я йому в кращі часи потрібна була тільки щоб розважитись, - те, як боляче це було говорити розлютило. І налякало, так.

- І тому він про тебе пам'ятає, так?

- Та-а-ат….

- Ніко, що ти робитимеш, якщо він дізнається про Руса?

Келих здригнувся в моїй руці і трохи напою розплескалося по столу.

- Вибач, - я схопилася за серветкою.

- Та лиши, - Таня перехопила мою руку. - Що ти робитимеш, Ніко?

- Він не дізнається. Як може? Навіщо йому це?

Подруга відповіла своїм фірмовим поглядом, що означає щось на кшталт "хоч собі не бреши".

- Татко, я йому не потрібна. Що тоді, що зараз. Тим паче зараз. Мені не дев'ятнадцять уже ніби. І сам Воронов не давав підстав думати інакше на сьогоднішній зустрічі.

Ось! Ось воно! Саме так! Артем Воронов не давав мені підстав думати, що якось зацікавлений у мені. Ну, почіплявся словами, так. Це у його стилі. Ну, і що з того? Нічого – від слова зовсім.

І слава Богу!

- Ну, а я б сказала йому про дитину, Ніко. Ти дев'ять років усе на своїй спині тягнеш, поки він багатіє та розважається. Він винен тобі…

- Ні! - мій голос задзвенів. - Артем не дізнається про сина! Ніколи! Він йому не батько! Він - зрадник і мерзотник, який зраджував зі мною своїй дружині. Який мене використав і кинув… Просто взяв та поїхав, кинувши пару слів у повідомленні на прощання.

До кінця фрази мій голос зірвався, а очі сповнилися сльозами. Зрада болить і через роки. І нічого ти з цим не вдієш.

- О, люба, - подруга пересіла ближче і обійняла мене. - Вибач, що я тобі в душу влізла з цими своїми порадами.

- Ні, це ти мені вибач, - я глибоко зітхнула, - Така радість, а я тут розпсихувалася... Запрацювала, нерви здають.

Таня відкрила рота, збираючись щось сказати, але не промовила жодного слова. Підлила мені ігристого, а собі лимонаду. Я зробила великий ковток. Хотілося розслабитись якось забутися хоч ненадовго.

Коли ми з Русланом їхали в таксі додому зателефонував Паша і запропонував провести суботній вечір разом. Серце приємно затремтіло, відігрілося ніби від цього. Погоджуючись, я почувала себе щасливою. У мене все добре. У мене та у мого сина. І ніяким привидам, що ожили, з минулого не під силу це змінити. Але пізньої ночі, лежачи під ковдрою, я знову дозволила думкам забрати мене того літа. Того дня, коли ми зустрілися вперше. Що поганого, правда? Це ж просто спогади…

Десять років тому

Коли виходила ввечері з ресторану, погляд зачепився за чорний “Панамера”, припаркований біля входу. Мені дуже подобалися спортивні машини. Від них віяло крутістю, емоціями та зовсім іншим життям. Захоплюючим, хвилюючим, сповненим пригод.

- Гей, Веснянко? - гукнув мене знайомий голос.

Водійське вікно опустилося і я побачила того самого незнайомця з льодово-синіми очима. Він сидів за кермом, дивився на мене і широко посміхався.

- Сідай, підвезу.

- Вибачте, але я не сідаю в машину до незнайомих людей, - промовила я відчуваючи, як червонію від його погляду.

- Та сідай, я не з'їм.

- Перепрошую, але ні, - як мені здалося, дуже суворо сказала я і рушила геть дуже намагаючись йти красиво.

Може, даремно відмовилася? Цей чоловік точно не схожий на якогось там маніяка на кшталт тих, кого ловлять татові люди. І… І він що, виходить, увесь цей час чекав на мене тут? Він? На мене?

- Що ж, гаразд. Будь по-твоєму, – почула я.

Побачила, що незнайомець вийшов із машини і наблизився до мене. Огорнув ароматом дорогих парфумів з тих, які хочеться вдихати знову і знову. І знову дивився… Так. Так само, як і весь час, поки вони сиділи в ресторані. Примушуючи відчувати цей погляд шкірою. Шкірою, що постійно покривається мурашками… Примушуючи жар збиратися внизу живота.