Глава 4

Десять років тому

- Якщо батьки дізнаються, вони мене вб'ють, Татко...

- Та за що, Ніко? За те, що ти хочеш заробити свою копійку? По-моєму, вони, навпаки, повинні б пишатися тим, що ти хочеш злізти з їхньої шиї.

- Для них усі офіціантки – дівчата легкої поведінки…

- Блін, Ніко... Не хочеш, не йди. Але ти мене сильно підведеш, адже це я привела тебе. Ось що подумає Роб, скажи мені?

Я закусила губу. Перед подругою було соромно. Сама ж попросила допомогти з роботою на літо, і вона це зробила. Порекомендувала мене адміністратору пляжного ресторану, де сама працювала і він мене на співбесіду покликав. А коли пройшла, то запропонував роботу та ще й із можливістю працювати лише вдень. Мовляв, це не прайм, інші співробітники мені тільки спасибі скажуть. Хвиля щастя, яка накрила мене з головою в той момент, швиденько схлинула, змінившись страхом перед батьками. Що якщо вони дізнаються, що я пішла працювати офіціанткою? Та вони вб'ють мене за це. У мене батько – полковник міліції. Звичайно, всі копи в місті мене в обличчя знають.

І як я тільки не подумала про це раніше? Точніше, як могла подумати, що можна від батьків приховати.

- І, Ніко, нам по дев'ятнадцять. Ми дорослі, ні? Скільки ще ти дозволятимеш батькам кермувати собою? До старості?

Ось тут Татка потрапила прямо в хворе місце. У те саме, з якого я черпала відвагу нишком робити те, що вважаю за потрібне.

- Ти нічого поганого не робиш, якщо що, - додала дівчина.

Я нічого поганого не роблю. Я працювати хочу, заробляти собі на життя, а не задовольнятися стипендією і невеликою виділеною мені татом сумою на кишенькові витрати. Я вже доросла.

- Добре, я піду.

- Ну нарешті….

Взявши за руку, Татка потягла мене до ресторану. Той знаходився просто на березі моря і був дуже стильний і дорогий. Оформлений у корабельному стилі і за один обід тут доводилося заплатити плюс-мінус саме мою стипендію. Чи варто говорити про зарплатню та суму чайових? Якщо тут працювати, то можна і квартиру винаймати навпіл з Таткою. Переїхати нарешті від батьків, вирватися з-під тотального батькового контролю.

Ух і скандалище буде… Та мене нізащо не відпустять. Тато скоріше в кімнаті закриє, ніж дозволить переїхати до когось, окрім чоловіка. А де ж йому взятися – чоловікові – якщо в мене навіть хлопця ще не було? Мені ж нічого не можна. Ні на дискотеки, ні навіть гуляти пізніше за десяту вечора. А можливі кавалери повинні обов'язково представлятися батькові. Хто цього захоче? І хто не злякається полковника міліції? Поки що таких на моєму шляху не траплялося…

А так хотілося закохатися. І бути коханою. Гуляти вечорами, тримаючись за руки. Цілуватися під місяцем біля моря. Щоб мені говорили гарні слова і щоб…

- Ніка, ти що заснула? - Татка помахала руками перед моїм обличчям, - Зовсім мене не слухаєш.

- Задумалася, вибач, - пробурмотіла я.

- Господи, та перестань ти боятися вже! Ти так все життя під замком проведеш, Ніка-а-а! Що таке тобі зроблять? Під домашній арешт посадять? Так тобі не чотирнадцять як би….

Не чотирнадцять.

- Нічого я не боюсь!

- Аха ...

- Таня, привіт! - до нас підійшов Роберт, той самий адміністратор, що найняв мене на прохання подруги.

То був молодий і симпатичний хлопець років двадцяти-п'яти. Одягнений він був у тільник і шорти по коліна. Саме такою була форма для персоналу у цьому ресторані. Тільки у хлопців шорти, а у дівчат – короткі спідниці.

- Ніко!

- Вітаю!

- У нас тут всі на "ти", - з усмішкою підморгнув він. - Ну, ласкаво просимо. Ходімо, покажу все. Ну, крім жіночої роздягальні. Це вже завданням для Тані буде.

Я пішла за ним по залі і почала уважно слухати. Точніше, спробувала. Думки кружляли виром і зосередитися було важко.

– Ну, на цьому все. Тепер твоя черга. Ти ж вивчила меню, правда?

Вивчила. І меню, і розташування столів. Все, як і доручив. І навіть примудрилася розповісти, не припустившись жодної помилки.

- Так вогонь, Нік! Я всім задоволений, молодчинка. Якщо будеш у всьому така старанна, все буде класно.

Злегка почервонівши, я ніяково усміхнулася. Похвала приємно зігрівала, проганяючи нервове тремтіння, що охопило все тіло.

Роб тим часом рушив углиб зали до приміщень для персоналу. Зайшов у підсобку, витяг зі смугастої стопки тільник, а з сусідньої до тієї синьої – спідницю.

- Ось, тримай форму. Ти, звичайно, просто тростинка, але це найменший розмір. Якщо не підійде, доведеться підігнати. Підбори взяла із собою?

Я кивнула.

- Чудово. Тоді давай переодягайся та виходь у зал. Зараз рано, народу всього-нічого, будеш вчитися потихеньку, а Тата пригляне.

- Добре, дякую, - сказала я і, прихопивши одяг, пірнула в роздягальню.

Там Такта якраз фарбувала губи червоною помадою. Вона брюнетка з карими очима, смаглявою шкірою та тонкими чітко окресленими рисами обличчя, а тому такий яскравий макіяж їй пасує. Робить Таню дорослою та гарячою. Я ж, якщо так нафарбуюся, буду зі своєю блідою шкірою, неслухняним рудим волоссям, ластовинням і безглуздими круглими щоками як дитина, яка вкрала мамину помаду.

- Ну як справи?

- Начебто здала, - відповіла я.

- Ну ось бачиш, я ж говорила. Давай, швиденько переодягайся і ось, нафарбуйся, - сказала дівчина, простягаючи мені свою помаду.

- Ой, Тат, ні. Я не можу так яскраво, – запротестувала я.

- Можеш-не можеш, треба. У тебе такі губи, що червоний прямо проситься. Та й, Ніка, ноумейкап тут не катить. Це не універ і не дитячий садок.

Зітхнувши, я почала переодягатися. Форма і справді була мені трохи завелика, тому виріз тільника утворював аж надто глибоке декольте. Але нічого, у мене шпилька є. Якщо заколоти, то цілком пристойно.

Закінчивши одягатись, взяла Таніну помаду. Ніколи не носила такої яскравої. Мені в принципі фарбуватись батьки особливо не дозволяли років до шістнадцяти. Та й потім лише легкий, майже нейтральний макіяж. Туш, блиск для губ, ну, пудра. І на цьому все. Мама казала, що на моєму дитячому обличчю щось яскравіше буде вульгарно. Та й не треба воно. Я ж не якась там легковажна дівчина.