- Я вже практично під'їжджаю, Вікторе Андрійовичу, - відчайдушно брехала я, - ще десять хвилин максимум і буду в офісі.
- Поспішіть, будь ласка, Вероніко, - металевим тоном, який бував дуже рідко на мою адресу, озвався начальник і поклав слухавку.
Вилаявшись крізь зуби, я зняла гарнітуру і відкинула її на переднє пасажирське сидіння своєї маленької білої "Шевроле Авео". Ні, ну ось треба, га? Знадобилося комусь влаштувати аварію саме сьогодні! Через це й утворився затор, який я не помітила вчасно на навігаторі в свою чергу через те, що моєму босові навіщось знадобилося телефонувати і квапити мене. Чи бачите, зустріч, на якій я дуже потрібна. Особливо важливий клієнт раптово знайшов можливість нагородити нашу скромну рекламну агенцію своєю увагою. Для боса кожен клієнт є особливо важливим, так. І це з одного боку правильно, це одна із застав успіху роботи. Але з іншого ж... До того ж саме зараз не вчасно. Я, між іншим, заздалегідь відпрошувалася. На дві години сьогоднішнього ранку. Тому що сьогодні – перше вересня, перший день нового навчального року, а в мене син іде до четвертого класу. Хоч як я дорожила своєю роботою і повністю їй віддавалася, але пропускати такі значні події не збиралася. Мій батько чинив завжди саме таким чином – ставив у пріоритет свою службу полковником міліції, а не мої лінійки та вистави. Мама його підтримувала, підкреслюючи те, що не такі вже й важливі мої дитячі справи і це робило маленькій мені дуже боляче. З цієї причини я ще в ті часи пообіцяла собі, що буду до власних дітей ставитись інакше.
А тому, коли мене в терміновому порядку викликав до офісу бос, я і не подумала йти з лінійки, а дочекалася її закінчення і тільки потім рушила на роботу. Вирішила, що збрешу про затор…. І ось, будь ласка, брехати не довелося. І чому тільки мене завжди наздоганяє карма ще й так швидко?
Думки повернулися до мого Русі. Синок із недавнього часу забороняє так себе називати, соромиться. А в мене все одно іноді виривається... Я шалено його люблю. Він - сенс мого життя і все, чого я досягла, було зроблено заради нього. Щоб забезпечити йому нормальне дитинство. Не гірше за те, що було б, якби в нього був батько…
Мама раз у раз твердила, що самій цього не можна зробити та й у принципі неможливо виростити гідну людину, а тим більше чоловіка, в неповноцінній сім'ї. Це, звичайно ж, зачіпало за живе, але не настільки, як могло б якби в мене не було образи на неї і тата. Кажуть, треба вміти пробачати, а тим паче батьків, але я не могла. Не могла забути, як вони вигнали мене з дому - дев'ятнадцятирічну, вагітну, налякану і самотню заплакану дівчинку. А ще не могла забути, як зважившись зателефонувати коханому, який мене покинув і сказати про дитину почула у слухавці жіночий голос. Його дружини, так. Про існування якої, віддаючи йому все - свої мрії, перше кохання, душу і тіло - я, звичайно ж, нічого не знала... Не могла уявити, що він - найкращий, сильний, коханий і чудовий - може мені брехати. Ось дивитися своїми льодово-синіми очима в мої, говорити про кохання і брехати.
Змахнувши сльози, що набігли на очі від спогадів, перевірила в дзеркалі заднього виду чи не потекла туш. Ні, не потекла. Вона в мене хороша та дорога. І в принципі я тепер вся така дорога. Замість рудих кучерів, що буйно струмують до талії, акуратний "боб" до ключиць. Веснянки замазані тонким шаром дорогого тонального крему та й від того, що я навчилася доглядати за своєю шкірою, цих веснянок, особливо і немає.
А його Веснянки в принципі вже немає ... Давним-давно вже немає.
Зелені очі делікатно підкреслені тонкими стрілками і тушшю, на вилицях легкий рум'янець і таємниче мерехтіння, на губах легкий блиск нюдового кольору. Ділові костюми замість джинсів майже весь час. Туфлі на підборах.
Керівна посада зобов'язувала. Все моє нове, по цеглинці побудоване життя - зобов'язували бути стильною і сильною. І я такою була. Давно вже…
А сльози – це так, дрібниці. Дань святам, у які чомусь згадувалося минуле. Те далеке-далеке літо у рідному містечку біля моря. Літо, що назавжди змінило моє життя, що розбило на уламки недосвідчене, романтичне серце, але подарувало новий сенс життя. Мого синочка…
Нарешті я вибралася із затору та додала газу майже до швидкісного ліміту. З босом у мене класні стосунки, але й у нього терпець не безмежний. І, судячи з голосу, межа ця була уже дуже близько… Ось терпіти не можу цю категорію клієнтів, яким на всіх начхати і які вважають, що їм усі винні. Важко було хоч за день призначити зустріч?
Я зробила глибокий вдих. Керівнику відділу smm не личить дозволяти собі негативні емоції. Клієнт завжди правий. Клієнт – це гроші. Гроші – це гарантія гідного життя насамперед для мого сина. Подібну мотивацію я просувала кожному з п'яти своїх підлеглих на додачу до корпоративної і робила це дуже вдало. У тому числі власним прикладом.
Поворот, потім ще один і ось попереду, вже замаячила будівля бізнес-центру. Повністю скляний стильний фасад виділявся серед старих будинків і привертав увагу. Компанія “Tormarketing”, в якій я працювала, переїхала сюди минулого року та зайняла весь п'ятий поверх. Це було наслідком розширення штату та успіху в бізнесі, до якого доклала руку і я, за що й заслужила на отримання посади керівника відділу, яку займала вже сім місяців.
Заїхала на підземний паркінг, поставила машину. Вибравшись із неї, поскакала на підборах до ліфта.
- Привіт, Асю, - привіталася з офіс-менеджером. Ми в колективі всі на ти. Тільки до боса - на ім'я по батькові.
- Привіт, Ніка, на тебе Віктор Андрійович чекає у себе, - судячи з панічного виразу обличчя молодої дівчини, очікування привело боса в рідкісний для нього стан люті.
- Біжу.
Так-с, гаразд, не буду навіть до кабінету забігати, щоб залишити сумку. Серце прискорилося від думки що ж до нас за птаха завітала. Кандидат у Президенти із проханням провести йому піар-компанію у соціальних мережах?
Підійшовши до кабінету боса, постукала у двері.