Розділ 5

Я сиділа перед ноутбуком, у який вже годину тупо вдивлялася, намагаючись зібрати думки докупи. Маленька фотографія в кутку екрану притягувала мій погляд, наче магніт. Вона була надто крихітною, щоб розгледіти деталі, але все одно чомусь викликала тривогу.

"Віра Дмитрівна Полякова."

Це ім’я звучало в моїй голові, як дзвін. Різке, нав’язливе, неприємне. Я вже не знала, що робити з цим. Усі навколо казали мені: "Перестань себе накручувати. Все вирішиться." Але я відчувала: ні. Це ім’я — ключ. До чого? Я не знала. Але не могла залишити все як є.

Я клацнула на фотографію, і екран відкрив її профіль у Google.

"Консультант із продажу нерухомості."

Під цим значився адрес її агентства та загальний номер телефону, який, найімовірніше, просто привів би мене до секретаря. Ще кілька рядків інформації, не більше. Але цього вистачило, щоб усе в мені стиснулося.

"Рієлтор? Андрій щось купував? Чи продавав? Навіщо йому зв’язуватися з нею? Чи… це щось інше?"

Я відчула, як уздовж спини пробіг холодок.

Я хотіла просто закрити ноутбук і забути про це. Забути цю маленьку фотографію, це ім’я, цей тягар, який навалився на мене з того часу, як Андрій зник. Але не могла.

"Може, це коханка?" — майнуло у голові, і я тут же прогнала цю думку.

Ні. Це просто робота. Просто якась нерухомість. Може, він хотів щось купити. Для нас? Для бізнесу? Я не знаю. Я просто не знаю.

Майже машинально я взяла телефон і набрала Надю, свою найкращу подругу.

– Алло? Надю? Це я. Мені потрібна твоя допомога.

Її голос був теплим, як завжди. Надя знала, що я переживаю, але ніколи не ставила зайвих запитань. Вона завжди була такою — людиною, яка просто приймає тебе з усім твоїм хаосом.

– Що сталося, Олесю? Ти в порядку?

– Не зовсім. Слухай, мені потрібно дещо дізнатися… Це важливо. Ти можеш поговорити з Геною? Попросити його допомогти?

– Звичайно. Що потрібно?

Я на секунду замовкла, дивлячись на екран. Ім’я Віри Полякової наче знущалося з мене.

– Дізнатися все про одну людину, – сказала я, намагаючись, щоб голос звучав твердо. – Її звати Віра Дмитрівна Полякова. Вона… консультант із продажу нерухомості. Я не можу пояснити, навіщо, але це важливо.

Надя не ставила запитань.

– Добре. Я зараз скажу Гені. Думаю, він зможе щось знайти.

– Дякую, – прошепотіла я, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.

***

Ввечері Надя знову зателефонувала мені.
– Олесю, Гена щось знайшов, – почала вона обережно, наче боялася, що це може ще сильніше мене зранити.
– Кажи, будь ласка, – різко відповіла я, ледве стримуючи себе, щоб не накричати.
– У неї є квартира в центрі міста, – продовжила Надя. – Це її особиста адреса. Гена знайшов її номер телефону. І… ще він сказав, що вона працює в цьому агентстві вже п’ять років. Я скину тобі адресу та номер, – додала Надя, але я її майже не чула.
– Дякую, – коротко відповіла я і відключила телефон.

На екрані висвітилася адреса. Центр міста. Елітний будинок, який Андрій сам згадував кілька разів. Я пам’ятала, як він розповідав, що хотів би купити там щось на майбутнє, але так і не зробив. Чи зробив?

Вечірні вулиці Харкова були сповнені руху. Люди поспішали у своїх справах, машини снували туди-сюди, вогні світлофорів мерехтіли у вікнах. Але для мене місто ніби застигло.

Я вела машину на автопілоті, прокручуючи в голові десятки думок.

"Хто вона? Чому він ніколи не говорив про неї? Це його коханка? Чи просто знайома? Чому її ім’я пов’язане з цим листом?"

Мої руки стискали кермо так сильно, що аж побіліли кісточки. У голові була каша з підозр, страху та злості.

"Якщо вона його коханка, чому він так довго це приховував? Чому я нічого не помічала? Може, вона з його минулого, і він намагався щось виправити? Чи… може, я просто дурепа, яка весь цей час жила у солодкому невіданні?"

Ці думки розривали мене зсередини. Я намагалася знайти хоча б якесь пояснення, яке б не робило з Андрія брехуна. Але чим більше я думала, тим сильніше сумніви вгризалися в мене.

Я зупинилася на світлофорі, закрила очі і зробила глибокий вдих.

"Я повинна дізнатися. Це єдиний спосіб позбутися цього болю. Я повинна дізнатися правду."

Світлофор загорівся зеленим, і я натиснула на газ. Машина рвонула вперед, везучи мене до тих відповідей, яких я боялася найбільше.

Машина тихо під’їхала до розкішного житлового комплексу, і я на мить зупинилася, вдивляючись у нього через лобове скло. Висотка, що виблискувала ідеально вимитими вікнами, височіла над іншими будинками, як монумент чужого життя. Гладкий фасад, строгі лінії, жодного сліду часу чи недбалості. Тут усе було доведено до ідеалу.

"Це точно тут?" — я примружилася, розглядаючи цей двір, що більше нагадував вхід до якогось фешенебельного готелю, ніж до звичайного житлового будинку.

Широкі ворота, охоронювані автоматичними шлагбаумами, з відеокамерами, закріпленими на кожному стовпі. По периметру стояли ряди ідеально підстрижених кущів, вишикуваних, наче солдати на параді. Десь збоку був фонтан, вода в якому тихо дзюрчала, пробиваючи глуху тишу, що окутувала це місце. Навіть асфальт тут був якийсь неправильний: гладкий, без єдиної вибоїни.

"Це явно не місце, де живуть люди зі звичайним життям," — подумала я, відчуваючи, як уздовж хребта пробіг холодок.

Я ще раз перевірила адресу на телефоні. Так, це тут. Усе збігалося.

Усередині мене наростала тривога. Що я тут роблю? Чого я очікую? Може, розвернутися і поїхати? Але я знала, що не зможу. У мене не було права зупинитися.

Я глибоко зітхнула і натиснула на кнопку домофону біля шлагбаума.

– Куди вам? – пролунало спокійним і строгим чоловічим голосом.

– До Полякової, – відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.