Розділ 3

Дім завжди був моїм притулком. Тут я почувалася в безпеці. Це був наш світ - мій, Андрія, дітей. Місце, де все здавалося таким простим, справжнім. Але тепер тиша тисне, стискає. Вона не втішає, як раніше, вона лякає.

Я сиджу на дивані, обхопивши себе руками, і дивлюся в порожнечу. На столі стоїть його чашка. Порожня. Чорна кераміка, яка ще вчора була наповнена гарячою кавою, а зараз тільки нагадує, що він тут не з'явиться. Усе, що раніше здавалося таким важливим, тепер ніби втратило сенс.

Куди ти пішов, Андрію? Чому ти мовчиш?

Я міцніше стискаю руки на колінах, намагаючись повернути собі контроль. Я повинна бути сильною. Заради Тані. Заради Кирила. Але порожнеча в грудях із кожним днем стає дедалі більшою.

З думок мене вириває легкий шурхіт. Це Таня. Вона входить у вітальню з аркушем паперу в руках.

- Мамо, дивись, - вона підбігає до мене, її обличчя осяяне легкою посмішкою, але я бачу, як у її очах блищить надія, перемішана з тривогою.

Я беру аркуш. На ньому намальована наша сім'я: я, Таня, Кирило та Андрій. Ми тримаємося за руки, посміхаємося, а внизу акуратними дитячими літерами написано: «Тато повернеться.»

Серце стискається. Я намагаюся посміхнутися, але відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами.

- Дуже красиво, мила, - кажу я, обіймаючи її. Голос тремтить. - Звичайно, він повернеться.

Таня піднімає голову, уважно дивиться на мене.

- Ти впевнена, мамо?

Я хочу щось сказати, але її погляд, повний віри, пронизує мене наскрізь.

- Так, мила, - відповідаю я, намагаючись говорити впевнено. - Він ніколи нас не залишить.

І в цей момент із кухні лунає різкий голос Кирила:

- Досить прикидатися, що все нормально.

Я здригаюся. Таня завмирає в моїх руках. Кирило стоїть у дверях, спершись на одвірок. Його обличчя похмуре, погляд напружений.

- Кириле, не говори так, - суворо кажу я. - Тані це важко слухати.

Він підкидає брови і криво усміхається.

- А що? Ти хочеш, щоб я брехав? Тато міг нас кинути.

Його слова, як ніж. Таня різко відсторонюється від мене.

- Ні! - кричить вона. - Тато не кине нас! Він нас любить!!!

Я встаю, дивлюся на Кирила. Він бачить мій гнів, але, схоже, його це не чіпає.

- Досить! - майже вигукую я. - Як ти можеш так говорити? Це твій батько!

- Це вам він батько, - відповідає він із холодною різкістю. - А мені? Я йому потрібен тільки для галочки. Щоб показати, який він класний татко. А де він зараз? Чому ти не можеш визнати, мамо, що він міг просто піти?

- Ти нічого не розумієш! - вигукую я, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

Кирило дивиться на мене кілька секунд, потім різко розвертається і йде у свою кімнату, голосно грюкаючи дверима.

Я знову опускаюся на диван, почуваючись розчавленою. Таня притискається до мене, її маленька рука чіпляється за мою.

- Мамо, ти впевнена, що тато повернеться? - запитує вона тихо, її голос ледь чутний.

Я обіймаю її, намагаючись утримати хоч якусь упевненість у голосі:

- Так, люба. Він повернеться. Просто... я не знаю, коли.

Будинок затих. Кирило не виходить із кімнати, Таня вже заснула, обійнявши свого плюшевого ведмедя. А я сиджу у вітальні в тиші. Ця тиша більше схожа на важкий тягар, ніж на розраду.

Я намагаюся обміркувати, що робити далі. Дзвонити в поліцію? Перевірити ще раз банківські рахунки? Знову обдзвонювати друзів Андрія? Але з кожною новою думкою мені все важче зосередитися. Усе розпливається.

І раптом лунає дзвінок.

Я здригаюся. Телефон лежить на столі, його екран світиться незнайомим номером. Серце б'ється в грудях так голосно, що я чую його стукіт у вухах.

Я хапаю телефон, відповідаю, не роздумуючи.

- Алло? - мій голос напружений, але сповнений надії.

На іншому кінці лінії - тиша. І тільки тихе дихання.

- Алло? Хто це? - повторюю я, намагаючись говорити спокійніше, але голос зрадницьки тремтить.

Відповіді немає. Тільки дихання, яке на секунду затримується... і дзвінок скидають.

Я дивлюся на екран, мої пальці тремтять. Я передзвонюю, але замість відповіді чую тільки холодне повідомлення оператора: «Абонент тимчасово недоступний.»

Моє дихання почастішало, а серце калатало в грудях. Хто це був? Це Андрій? Чи хтось інший?

Я міцніше стиснула телефон, відчуваючи, як страх заповнює мене.

Відкрила верхню шухляду столу. Там лежали ручки, степлер, старий блокнот з уже заповненими сторінками. Усе це виглядало так буденно, так правильно. Жодної зачіпки.

Папки з документами, які я перебирала, були пов'язані з його роботою: звіти, договори, рахунки. На мить мені здалося, що я вже божеволію, що я шукаю те, чого немає.

Але я не могла зупинитися. Я знову нахилилася до шухляд столу, обнишпоривши кожен куточок. Відкривала один за одним: книги, якісь старі папери, нічого незвичайного. Жодних записок, нічого, що вказувало б на його плани або щось... особисте.

Я сіла на його стілець, відчувши, як втома навалюється на плечі. Моє дихання стало важким. Усе виглядало таким нормальним, таким звичним. Але це була ілюзія. Я відчувала, що правда десь тут, але вона ховається від мене.

Мій погляд упав на сімейне фото, що стояло на краю столу. Ми з Андрієм і дітьми. Таня посміхається своєю дитячою, наївною посмішкою. Кирило стоїть поруч, трохи насупившись, але все ж стримано посміхається. А Андрій... Андрій тримає мене за плече, його погляд такий теплий, такий упевнений.

Я взяла рамку в руки, і її холод металу змусив мене здригнутися.

"Я завжди думала, що ми знаємо одне одного краще за всіх, » - промайнуло в голові. - "Але, може, я просто закривала на все очі? Може, я не бачила того, що він приховував від мене всі ці роки?"

Я поставила фотографію назад на стіл, відчуваючи, як горло стискається від емоцій.

Але я знала, що не можна зупинятися. Я не могла просто піти з цієї кімнати, не спробувавши всього.