Пролог

Я ніколи не думала, що мій світ може розсипатися так швидко. Що один день, один ранок, одна порожня чашка за столом — це все, що знадобиться, аби все, у що я вірила, обернулося брехнею.

Андрій… Як ти міг?

Я тримаюся за спогади, ніби вони зможуть мене врятувати. Я згадую його голос, його сміх, його тепло. Як він притискав мене до себе ночами, коли я боялася за дітей. Як ми мріяли про відпочинок на морі, про наше "щасливе завтра", яке тепер здається сміховинним. Що залишилося від цих мрій? Тільки порожнеча, що глузує з мене.

Мені твердять, що я повинна почекати, що чоловіки так іноді роблять. Що він, можливо, просто втомився. А може, у нього була інша? Інша жінка? Інше життя?

Я дивлюся на себе в дзеркало і питаю: "А раптом це я? Може, я більше не та, заради якої варто повертатися?"

Часом це почуття тягне мене на дно, і я хочу кричати. Але іноді — і це лякає мене ще більше — я відчуваю щось інше. Гнів. Гострий, пекучий. Гнів на нього. Гнів за те, що він лишив мене одну з цим розваленим життям, із запитаннями, на які я не можу знайти відповідей.

Я сиджу на кухні і дивлюся на порожню чашку, яку він залишив зранку того дня, коли пішов. Ця чашка — останнє, що залишилося від нього в моєму домі. Вона стоїть на столі, мов німий докір. У ній немає кави, немає тепла — тільки слід губ, які більше не торкнуться моїх.

Мені хочеться схопити її і розбити об стіну, але я просто сиджу. Руками тримаю себе за плечі, ніби це допоможе не розсипатися на шматки.

Андрій. Його немає. 

Телефон мовчить. Поліція каже почекати. Його колеги відводять очі, а їхні натяки точать мене, мов іржа.

"Можливо, він просто вирішив зникнути. Таке трапляється."

Якби вони знали, як це звучить для мене. Як ножі, які ріжуть по серцю. Як можна зникнути, не сказавши слова? Як можна залишити мене одну з цим хаосом? Як можна залишити дітей?

"Він повернеться," — переконую я себе.

Але десь у глибині душі я відчуваю: ні, не повернеться. Андрій зник не просто так. Це не випадковість. Це не збіг. Я навіть не знаю, кого я більше боюся — його ворогів чи правди, яку я можу дізнатися, якщо знайду його.

А потім з’явився Максим.

Він не повинен був стати частиною цього хаосу. І тим більше він не повинен був стати тим, хто змусить мене сумніватися в собі ще сильніше.

Його янтарні очі пронизують мене, як голки, кожного разу, коли ми перетинаємося. Він дивиться на мене, ніби знає всі мої слабкості. І кожного разу я відчуваю щось, чого не маю права відчувати.

Його присутність — це виклик. Його слова — це ножі, які ріжуть по живому. Він грубий, безжальний, молодший за мене на цілих вісімнадцять років. Але чомусь саме поруч із ним я відчуваю себе живою.

"Це неправильно. Це не має статися," — повторюю я собі, стискаючи кулаки до болю. Але кожного разу, коли його пальці ледь торкаються моєї руки, весь мій світ починає хитатися.

Максим — це не лише те, чого я не можу мати. Він — нагадування про Андрія. Про його брехню. Про те, що я будувала наше життя на піску, і цей пісок зараз засмоктує мене.

Але хіба можна відвернутися, коли те, чого ти боїшся, тягне тебе, мов магніт?

Я не знаю, що лякає мене більше: правда про Андрія, яка зруйнувала все, чи та прірва, яка відкрилася в мені, коли з’явився Максим.

Я стою на краю, і повернення назад уже неможливе. Але крок уперед — це крок у хаос.

Як я дійшла до цього? Як опинилася тут, на краю? І чи зможу я врятувати хоч щось із того, що колись було моїм життям?

Цей хлопець з’явився в моєму житті, як грім серед ясного неба. Його обличчя — суміш знайомого і чужого. Його очі — ті самі, що в Андрія, але їхній погляд — зовсім інший. Ніби вони дивляться в саму суть моєї душі, туди, куди я сама боюся заглядати.

Його слова грубі, його поведінка зухвала, але саме це чомусь виводить мене з мого стану заціпеніння. Його присутність змушує мене жити, навіть якщо я ненавиджу себе за це.

– Ви думаєте, він був ідеальним? – одного разу кидає Максим, різко і майже з презирством. Його слова б’ють боляче, і я майже зриваюся:

– Як ти можеш так говорити? Це твій батько!

– А ви знаєте, що він робив, поки казав вам красиві слова? – Максим нахиляється ближче, його зелені очі дивляться на мене, наче викликають на поєдинок. – Ви дійсно хочете знати правду?

Я завмираю. Хочу відповісти, але слова застряють у горлі. Я не хочу чути цю правду. Але водночас не можу більше жити в темряві.

Максим — це хаос, якого я боюся, але саме його присутність знову змушує мене відчувати.

Іноді я ловлю себе на тому, що думаю про нього. Про його погляд, про те, як його голос звучить у тиші мого дому. Я знаю, що це неправильно. Він молодший за мене, це абсурд. Він син Андрія.

Але коли він поруч, це вже не має значення.

Що зі мною? Що я роблю?

Я більше не впізнаю себе. Але, можливо, я ніколи і не знала, хто я є насправді.