Олег
Маленька просьба, маленька хитрість. Якщо б я просто запропонував Маші сходити зі мною на побачення – думаю, вона б відмовилася. Тому я попросив її відвідати зі мною благодійний захід на честь відкриття нещодавно відреставрованого залу театру. Одна з моїх компаній виступила в якості спонсора реставрації, тому я почесний гість на цьому вечорі. Як завжди на подібних заходах збереться весь місцевий бомонд, якщо так можна назвати представників мерії та деяких бізнесменів міста. Ну і, звичайно, будуть численні журналісти.
Я прошу Машу замінити на цьому святі мою заступницю. Мовляв, вона захворіла, а мені ледь не протоколу заходу потрібна супутниця. Звичайно все це дичина. Я завжди на таких заходах або сам швидко виголошував якусь стандартну для таких випадків промову та невдовзі їхав звідти, або(що частіше) замість мене на таких подіях був присутній хтось з моїх замів. Загалом публічне життя мене не цікавить. Але благодійності не цураюся, тому доводиться грати за всіма правилами та іноді відвідувати подібні заходи.
Але Маша все це не знає. Для неї це щось зовсім нове, а потенційна присутність на вечорі мера міста, відомих бізнесменів, улюблених акторів театру, в який вона, як виявилося, дуже любить ходити, взагалі її дуже вражає. Це не запрошення на романтичне побачення в затишному ресторані. Це саме просьба оказати мені послугу, допомогти мені. І Маша не може мені відмовити, вона таки погоджується. Вагається, звичайно, але дає добро.
За пару хвилин її осяює думка, що на таке свято їй зовсім нема що одягнути. Вона майже готова почати панікувати. Її очі округлюються, брови жалібно вигинаються, губи надуваються, як у дитини. Здається, вона ледь не плаче, бо на її погляд це якась катастрофа – відсутність в неї вечірньої сукні. Вона така зараз мила. Хочеться обійняти її, пригорнути, заспокоїти, а потім поцілувати в ці пухкі дитячі губи. Здається, я занадто довго та занадто замріяно задивися на її губи, бо вона помічає це. Її щік торкається легкий рум’янець, вона опускає очі. Це не ознака невдоволення. Вона відчуває моє бажання, розуміє мій погляд, але не обриває цей інтимний момент.
Я наважуюся взяти її за руку. Її долонька маленька та м’яка. Це щось особливе для мене – тримати її пальці в своїй руці та заспокійливо їх гладити. Відчуваю себе зараз немов схвильований підліток. Затримую дихання, щоб не спугнути цю мить, хоча організм навпаки зараз вимагає більше кисню, бо серце шалено калатає. Що ж ти робиш зі мною, мила Маша? Тепер вже остаточно: в мене з’явилася ще одна слабкість та вразливість.
Маша.
Він тримає мене за руку. Просто стоїть, тримає за руку та дивиться на мене. І мовчить.
Я ніяковію. Не можу ні руки забрати, ні сказати чогось розумного. Тоді я взагалі краще промовчу. Бо по моїм корявим нервовим словам він зрозуміє, що я схвильована та розгублена, А ще що мені шалено приємно зараз. Крізь наші пальці немов легкі електричні струмені проходять. То мені, звичайно, мариться. Бо, як виявилося, мені страшенно приємний цей чоловік та його дотики. Але йому я цього не скажу. Бо в мене, мовляв, страхи та принципи. Не скажу, але й руки не відберу. Дура непослідовна.
Нарешті Олег вирішує заговорити.
- Давайте ми зробимо так. В мене є бутік в центрі міста. Можемо спробувати там підібрати для вас сукню, яка вам сподобається. Поїдемо туди завтра разом?
- У вас є бутік? Серйозно?
- Так, є. Я їм майже не займаюся, є люди, яки цім керують. Насправді це мережа таких магазинів, їх декілька по країні. Але жіноча мода – то, чесно кажучи, не зовсім моє.
Олег так щиро та чарівно посміхається. Чому я раніше не помічала, яка в нього приваблива посмішка?
Він все ще тримає мою руку. І цей момент вже давно перейшов всі межі чисто ділового рукостискання або дружнього заспокоювання. Це вже щось таке інтимне, хвилююче, щось ще не впевнене, але багатообіцяюче, якщо ми обидва дозволимо цьому розвиватися. І я, здається, готова дозволити.
Наступного дня Олег, як і обіцяв, везе мене за сукнею. Ну як везе? Нас чомусь туди їде цілий натовп: знов два великі позашляховики, в машині з нами водій та охоронець, в іншій позаду ще двоє. Цікаво, для чого це все? Ми на битву їдемо? Чи це Олегу по статусу так положено? Чи це мода така в його колах? Я невдоволено закушую губу, але мовчу.
До речі наших доньок до школи також возять з охороною. Тетянку в її рідну звичайну школу, а Світланку в елітну закриту. Тетянка аж пищіть в захваті від такої честі, горда собою, немов павич. А я все не можу викинути з голови те, що якщо потрібно так охороняти – значить хтось збирається нападати. І мене ця думка, звісно, дуже непокоїть.
Сукні. Я ніколи не була ласа до одягу. Для мене головне, щоб одяг був зручний та щоб шкіра від нього не чухалася. Але коли продавчині магазину підібрали мені на примірку штук двадцять суконь одна краще за іншу – я важко зітхнула та слухняно пішла в роздягальню. Хто я така, щоб сперечатися з модою?
В цих сукнях мені було не зручно. Занадто довгі, занадто короткі, неприємні на доторк через стрази та паєтки, завузькі або дуже вільні, з відвертими декольте або вирізами до самої дупи. З кожною наступною сукнею мій настрій погіршувався. Печалька якась. Я, мабуть, безнадійний покупець. Пробач, Олеже, але на захід я мабуть піду в своєму лікарському халаті.
Олег сидів на дивані посеред магазину та спокійно дивився на мої страждання. Але десь після десятої примірки він почав здогадуватися, що щось пішло не так. Моє спітніле насуплене обличчя ніяк не приховувало мого роздратування. Мені хотілося додому, плакати та жерти шоколад. Не потраплю я на бал, хрінова з мене Золушка. Мабуть Олег зрозумів, що в приміщенні стає аномально спекотно. Він покликав до себе одну з продавчинь та щось їй пояснив в кількох реченнях. Вона закивала головою та метнулася до вішаків з одягом. Обрала на цей раз всього дві сукні та принесла їх Олегу. Він схвалив обидві.