12.

Маша обережно відкриває двері в палату Лізи. Вже пізній вечір, в палаті темно, лише маленька настільна лампа кидає слабке жовтувате світло на письмовий стіл. За столом за розкритим ноутбуком сидить Назар, щось зосереджено набирає на клавіатурі.

Ліза лежить на своєму ліжку, трохи втомлена після прогулянки парком. Вона спить, на її обличчі навіть уві сні блукає легка солодка посмішка. Її сон спокійний, дихання рівне. Схоже, їй сниться щось приємне.

А ось обличчя Маші спокійним точно не назвеш. Тривога та лють переповнюють її. Вона підходить до Назара, розвертається спиною до сплячої Лізи та нервовим шепотом каже:

- Назар, він у місті. Він шукає її. Приходив сьогодні до нас додому, налякав бабусю з Тетянкою. З квітами приходив, падлюка, уявляєш?! Вони звичайно сказали, що нічого не знають та Лізу давно не бачили. Але цей гад же ж не заспокоїться, буде шукати Лізу далі, та не дай Боже знайде. В лікарні вона зареєстрована під іншим прізвищем, але це слабкий захист. Що будемо робити, синку?

Раптом позаду роздається стиснутий, хриплий голос Лізи.

- Я поїду з міста, Маша. Я не повинна вами ризикувати. Це моя проблема, і я буду її як не будь вирішувати.

Заяви Ліза робить доволі сміливі, але в її ще трохи сонних очах лише жах та приреченість. На що вона досі сподівалася? Що він залишить її у спокої? Що махне рукою на її зникнення та дозволить жити своїм життям? Що пробачить їй втечу та не стане розшукувати? Було ясно з самого початку – він дасть   їй кілька тижнів на відновлення, а потім прийде та заявить свої права на неї. Ось так воно зараз ї відбувається.

У сум'ятті Ліза схоплюється з ліжка, нервово кидається збирати речі, плутається в одязі. Назар важкими кроками підходить до неї, обіймає маленьку фігурку, міцно притискає до себе, не даючи можливості навіть рухатися. Вона потроху перестає пручатися, закриває очі, глибоко дихає його запахом. Їхні серця та дихання синхронізуються. Очі закриті. Вони не рухаються, нічого не говорять. Їх тіла все роблять самі.

Назар відчуває, що Лізине тіло розслабилося, вона вже не намагається кудись бігти. Він трохи відсторонюється, обережно підіймає її обличчя за підборіддя. Дуже серйозно дивиться їй в очі.

- Я вб’ю його нахрін. Він більше ніколи не наблизиться до тебе, я тобі обіцяю.

- Так, ніхто нікого не буде вбивати, - рішуче заявляє Маша, - і тем більш нікуди ти сама не поїдеш, навіть не думай собі таку дурню! В тебе є родина, і ми будемо тебе захищати. На кожну силу знайдеться ще більша сила. Думаю, іншого виходу в нас нема, доведеться телефонувати, - вона замислено шукає щось в своєму телефоні.

- Куди телефонувати? – розгублено питає Ліза, - в поліцію?

- Сумніваюся, що тут нам поліція допоможе. Ні, ми звернемося за допомогою до протилежного табору.

- До якого ще табору, мамо, поясни вже, що ти там задумала?

Назар все ще міцно тримає Лізу, заспокійливо погладжуючи її лопатки.

- Є в мене один випадковий знайомий. Два роки тому я оперувала його доньку. Дівчинка була важка, на щастя вижила та  згодом повністю одужала. Її батько тоді посивів під операційною, я не перебільшую, так і було. Коротше кажучи він намагався дати мені якісь шалені гроші за те, що врятувала його доньку. Я навідріз відмовилася. Тоді він купив новий апарат МРТ для відділення та ще купу всього корисного. А мені він дуже серйозно заявив, що віднині він мій боржник, та якщо буде потрібно – зробить для мене все, що зможе і не зможе. Думаю, зараз в нас саме такий випадок. Тільки хочу вас попередити: він не просто дуже не бідний та впливовий бізнесмен. Він бандит. Справжній. По його зовнішньому вигляді ти поведінці цього не скажеш, але мені трохи про нього розповідали, він дуже не проста людина. Але і в нас ситуація не проста, нам зараз саме така допомога потрібна.

Маша нарешті знаходить необхідний номер та нажимає на виклик. Після третього гудка з трубки доноситься приємний низький чоловічий голос.

- Добрий вечір, Марія Петрівна. Радий Вас чути, дуже приємна несподіванка. Але щось мені підказує,  що привід для цього дзвінка досить вагомий.

-  Здраствуйте, Олеже. Вибачте, що телефоную в таку пізню годину. Моїй родині потрібна допомога. Це терміново. Повірте, я б не зателефонувала, якщо б це не було…

- Де ви зараз? – перериває він?

- В лікарні, в який я працюю.

- За 10 хвилин за вами заїде машина, виходьте на центральний вхід. Я на вас чекатиму вдома.

З телефону залунали гудки. Маша з Назаром та Лізою мовчки переглянулися.

- Ось так, - порушила тишу Марійка, - одягайся, Лізо.

- А ми не запитали, яка саме машина за нами під’їде, - раптом захвилювалася Ліза.

- Повір, ми її одразу впізнаємо, - важко зітхнула Маша.

За десять хвилин вони утрьох виходили через ярко освітлені двері центрального входу лікарні. В цей момент  до ґанку під'їхали два величезні чорні позашляховики. З передніх дверей першої машини вийшов молодий високий чоловік міцної статури, одягнений в чорні брюки, білу сорочку з чорною краваткою, та коротке чорне розстібнуте пальто. Він колючим ціпким поглядом окинув місцевість, потім, мабуть не побачивши нічого підозрілого, зробив крок в сторону Маші.