11.

Назар

Я повертаюся до лікарні, до Лізи. Боюся залишати її навіть на п’ять хвилин, хоча дуже сподіваюся, що свій страшний рубіж вона вже подолала і не захоче повторити те, що намагалася зробити тоді у ванній…Вона з того моменту дійсно ніби прокидається. Тішу себе надією, що мої слова, мої зізнання не відлякали її, а може навіть вона зараз потеплішала саме через них.

Боюся собі щось такого нафантазувати, бо потім буде мені ще важче. Але куди вже важче, гірко посміхаюся. Закохатися в дівчину на 10 років старшу, та ще і частину моєї родини, дівчину, з якою я зростав поруч - той ще життєвий іспит. Більш того - закохатися таємно, без взаємності. Ситуація в мене - не позаздриш, якщо чесно.

Заходжу в палату. Ліза стоїть біля вікна, дивиться на вечірній парк біля лікарні.  Здається – трохи посміхається. Мені по серцю ніби теплий солодкий чай розлили: так приємно бачити її посмішку! Вона повертається до мене, бере мене за руку, тягне ближче до себе. Ми стоїмо поруч, я відчуваю тепло її тіла так близько до мого, її м’яку руку в своїй. Майже не дихаю, щоб не потривожити, не злякати.  Вона зараз не просто вразлива. Будь яка моя помилка, неправильний жест або не так підібрані слова можуть її глибоко ранити, відвернути, знов занурити у стан оціпеніння та зневіри.  Боюся цього, не знаю, як мені правильно з нею поводитися. Мама каже мені – довіряй зараз своєму серцю.  Але моє серце хоче згребти Лізу в міцні обійми та шалено зацілувати до головокружіння, до неможливості дихати, до помутніння в очах та розпухлих від поцілунків губ! А потім ….

Ні! Я різко трясу головою, відганяю солодку примару. Не можна, навіть думати таке поруч з нею не маю права. Раптом вона щось в моїх очах побачить? Не дай Боже я для неї здаватимуся агресором, нападником, кривдником, як її довбаний чоловік. Одна моя помилка зараз може зламати весь крихкий місток довіри, що ми побудували в ці дня між нами. Щось однозначно відбувається між нами, я відчуваю це. Щось нове, дуже легке, майже невагоме, але наше з нею, тепле, довірливе, лише для нас двох.

- Я би хотіла прогулятися в парку. Ти не проти? – Ліза повертається до мене. В її погляді я бачу якісь нові грані. Я поки що не можу зрозуміти, що це, але її очі мене немов зігрівають. Вона так довго, так уважно дивиться на моє обличчя. Торкається кінчиками пальців щетини на щоках – дуже поспішав до неї, не встиг поголитися. Легка тепла посмішка торкається її губ. Я б вмер за одну її посмішку.

Обережно гладжу її тонкі пальці.

- Звичайно. Пішли, вечір дійсно  чудовий.

Ми проходимо алеями невеличкого парка. Ліза ще доволі слабка, я тримаю її за руку, потім вона, трохи стомившись, бере мене під руку, спирається на мене. Розповідає, що сьогодні приходив її лікар, сказав, що аналізи вже майже в нормі, і якщо так буде далі – за три дні її можуть виписати! Це дійсно чудова новина, скоро ми можемо вже бути вдома, а вдома ї стіни допомагають.

Ми зупиняємося в кінці алеї. Я знімаю свою куртку, обгортаю навколо її плечей. Раптом Ліза пригортається до мене всім тілом, міцно, ніби хоче вжатися в мене, кладе голову та долоні мені на грудь, та завмирає. Я обережно обіймаю її за плечі, прижимаюся губами до її волосся. Дихаю нею, закривши очі. В мене немов башту зносить, серце шалено колотиться, я завмираю. Потім обережно починаю гладити її однією рукою її по голові, іншою по спині. Заспокоюю її, захищаю, ховаю від усього світу. Дуже хочу, щоб вона відчула: я нікому в житті більше не дам її скривдити. Мабуть, я був народжений для цієї маленької тендітної жінки, щоб пізнавати її все моє життя, щоб оберігати та підтримувати, щоб кохати понад усе!

Ліза.

Мені так тепло, так спокійно в обіймах Назара. Ніби далі, за його обіймами, не існує в світі більше нічого. Ніби самого світу не існує. Всі мої страхи, всі тривоги, всі демони розчинилися в його ніжних руках. Мені так добре. Я вже і  не пам’ятаю, коли ще в житті мені було так спокійно і так добре. Ніколи, мабуть. Це вперше.

Вдячність. Шалена хвиля вдячності Назару заповнює все моє єство. А ще – гостра голка страху, що можу втратити цей спокій та цю захищеність. Мені життєво необхідні цей спокій та цей захист. Якщо я це втрачу – мене буде більше не зібрати, крихти мене рознесе вітер, я перестану існувати. Мене не буде без нього, без Назара.  Тепер він – моя опора, мій життєвий стрижень. Моє тепло, мій дім.

Я вдихаю його запах, його неповторний чоловічий запах. З подивом помічаю, що він мені шалено подобається. Не можу їм надихатися. Він мене зігріває, заспокоює і…збуджує? Як це може бути? Я вже і забула ці відчуття.

Прислухаюся до себе, до своїх відчуттів, аналізую їх. Виявляється - мені дуже подобається зараз стояти в обіймах Назара, дихати його запахом та відчувати його руки на своєму тілі. Це так приємно! Мені не страшно. Не огидно. Не соромно. Здається, я там, де і повинна була бути. І мене це зовсім не лякає, ні крапельки. Я хочу цього.