10.

Назар сидить біля ліжка Лізи та тримає в долонях її руку. Таке дивне, нове, приємне відчуття, ніби він спіймав маленьку екзотичну пташку, а вона зігрілася в його руках, заспокоїлася та заснула. Він тримає пальці Лізи дуже обережно, лише іноді своїм великим пальцем трохи гладить її долоньку. Ледь чутно, майже непомітно, але для нього це вкрай чуттєво. Він і сподіватися на таке не міг ще пару днів тому.

Сьогодні Лізі набагато краще. Як тумблер якийсь в ній перемкнули – разом з фізичним покращенням також є позитивна динаміка в її моральному стані. Вона підтримує розмови з лікарями та родиною, іноді навіть сміється. Її погляд вже не провалюється в безодню, не зависає відсторонено. Навіть якщо вона про щось замислюється – обличчя не пусте, не приречене.

І, що дуже важливо – вона погодилася на сеанси терапії з психологом. Сама попросила.

Назар майже щасливий. Іноді він ловить на собі  її погляди – якісь не такі, як раніше. Вона ніби вивчає його, ніби відкриває для себе заново. Ці погляди ще нічого не обіцяють, нічого не промовляють, в них нема нічого з того, що говорять один одному очі чоловіка та жінки, але Нараз відчуває, що і байдужості в них точно нема.

Іноді вона задивляється на риси його обличчя. Ніби вперше для себе відкриває чітко окреслену лінію його вилиць, по чоловічому гарні губи, рівні темні брови, густі довгі вії, світле волосся, та його очі, фантастичні сіро - срібні очі, які помічали всі оточуючи з самого його дитинства. Він високий, з гарною спортивною фігурою, широкими плечами та тренованими боксерськими руками. Зовсім не схожий на свою рудоволосу матір, ось така от іронія життя.

В палату заходить Маша, осяявши своєю рудою сонячністю простір навколо себе. Це ж потрібно було так скластися: три покоління жінок в родині – бабуся, мама та донька, - маленькі руді зеленоокі красуні з веснянками на щоках. А Назар вийшов геть іншим – високим сірооким блондином. В батька пішов, його, гада,  порода.

Побачивши Машу, Ліза поспіхом прибирає свою руку з долонь Назара, кидає швидкий напружений погляд на подругу, а потім звертається до Назара:

- Мені потрібно поговорити з твоєю мамою, будь ласка.

І голос, і погляд в неї схвильовані. Вона трохи прикушує нижню губу та запитально дивиться на Назара.

- Так, звичайно, я якраз збирався з’їздити додому, одяг змінити. Години за півтори думаю повернуся, добре? – відповідає він?

- Дякую, - губи Лізи злегка торкається усмішка, - Повертайся!

Окрилений Назар залишає палату.

- Ну як ти почуваєшся, люба? Ти молодець сьогодні, радуєш мене! Виглядаєш набагато краще.

- Маш, сідай, будь ласка, в мене до тебе розмова. Важка розмова. Але і мовчати я не можу, -  Ліза помітно розхвилювалася, нервово стискала пальці рук, кусала нижню губу, а поглядом обшарювала підлогу, боячись підняти очі на Машу, - Коротше, тут така справа. Назар мені сказав…Ну, він багато говорив, насправді, але…Здається він майже…Ти не подумай, я ніколи б навіть не дозволила собі, ти ж мене знаєш…Він завжди був для мене як молодший братик… Він…як тобі сказати, він ніби і не сказав напряму , але здається, що… - Ліза нарешті підвела очі на Машу, та з подивом побачила, що та тихенько сміється.

- Він нарешті сказав тобі, що любить тебе? – Маша посміхалася, дивлячись на безсвязні страждання Лізи.

- Ти знаєш?! Давно? Боже, це ж якийсь…Навіть не знаю…А як ти до цього ставишся? Я тобі огидна? Я ніколи його не торкалася в цьому сенсі, ніколи не заохочувала, чесно!

- Да ти здуріла, чи що! Я що, по твоєму, вважаю, що ти звабила малолітнього? Ви ж жили разом зі мною, я чудово знаю вас обох. Так що заспокойся, будь ласка. За Назаром я стала щось таке помічати років з 15-ти: такі, знаєш, довгі погляди на тебе, ревнощі до інших чоловіків, нервовість якусь. А потім після твого весілля…Якщо хочеш – можу розповісти, але це досить не легка історія…

- Так, звичайно хочу! – відповіла Ліза   дуже тихо.

- Я його на твоєму весіллі і не бачила майже. Потім зрозуміла, як йому це все важко було. Уяви, він втрачав тебе на все життя. Таке важко в будь якому віці пережити, а йому тоді 17 було. Жах. Я його того вечора знайшла так не слабо випившим в кущах біля ресторану. Ви тоді як раз з Андрієм тільки що поїхали з весілля, всі гості порозходилися, а я Назара ніде не бачу, вже хвилюватися почала. Виявилося, він в кущах сидів, пив щось міцне та плакав. Плакав, Лізо! Я свою дитину останній раз плачучим бачила, коли йому рік був! А потім він лише губки кривів та бровки хмурив, а плакати – зась, пам’ятаєш? Такий собі серйозний маленький чоловічок завжди був…Коротше кажучи, привела я його додому та спробувала поговорити. Він мені все і розказав. Я його підтримала, звичайно. Бачила, як це для нього важливо…

Ліза слухала, майже не рухаючись. Ніби з подивом відкривала для себе паралельний світ, який завжди був поруч, але вона , немов сліпа, його навіть не помічала.  Як вона могла геть нічого не помітити, не відчути?! І не черства ж була до Назара, не байдужа, але усе ж він здавався їй ще дитиною. Немов ось у неї – справжні дорослі справи, проблеми, переживання, а у нього ще безтурботне дитинство…А виявилося, що в його серці вирувала пожежа, яка спалювала його зсередини. І все це було для нього важливо, болісно, по справжньому, по дорослому…