9.

Ліза

Вже багато днів я лежу. Іноді, завдяки лікам, сплю. Іноді щось їм, бо кажуть - треба. Ходжу палатою, бо теж так треба. До мене приходять лікарі, щось кажуть. Приходять відвідувачи, щось приносять, щось розповідають, я їм киваю. Зі мною чомусь майже завжди поруч Назар, та дуже часто Маша. Мабуть, я повинна бути їм за це вдячна.

Повинна. Я повинна. Їсти, ходити та бути вдячною. Андрій завжди мені казав: Ти повинна. Я була повинна бути хорошою дружиною, що означало – робити все, щоб йому було зручно. Хороша дружина – це зручна дружина. Та, що не має власних інтересів. Власних думок та поглядів. Та, що розчиняється в своєму чоловікові, втрачає себе як особистість, як рівного партнера. Хороша дружина повинна заслужити любов чоловіка. Або отримати покарання.

Мабуть, я була поганою дружиною. Скоріш за все, я ще і погана людина. Я не змогла заслужити любов батька. Стосунки з хлопцями в мене також не складалися, мабуть щось таки я псувала у відносинах з ними. Я погана. Я не заслужила їхньої любові. Я постійно все псувала. Щось забувала, щось робила не так, і цим дратувала свого чоловіка. За це я отримувала покарання. Різні. Він міг наказати мене мовчанням – не розмовляти зі мною тижнями, ігнорувати мене. Міг так тонко мене принизити на очах інших, що оточуючім ставало незручно. Міг дати мені ляпасу або штовхнути – але це вже наодинці, щоб ніхто не бачив, що він таке може. Міг годинами мені доводити, що я погана, нікому не потрібна, занадто худа, неприваблива, не достатньо розумна, що йому соромно за мене. Що я його не заслуговую.

І найголовніше – я погана мати. Я не вберегла свою дитину. Я сказала чоловіку, що нарешті завагітніла, а він заявив, що я шльондра та нагуляла цю дитину від іншого. Він пив, бив мене, та знову пив. Як татко мою маму. Може це в наший родині жіночий рід такий порчений, приречений, наврочений?  Чи то я просто вибрала не той час, щоб сказати про вагітність? Чи все ж таки обрала не того чоловіка?

В будь якому разі нема сенсу продовжувати таке жалюгідне життя. Мені нема чого дати цьому світові. Все добре та світле, що було в мені, вийшло з мене разом з кривавими  шматками моєї дитини. Я пустий сосуд. З мене вже не буде користі, не буде толку. З цим пора покінчити.

Я розмірковувала, приміряла на себе різні варіанти, як мені піти з життя. Можливостей в мене було досить не багато. І єдиним реальним варіантом мені здалася можливість втопитися. У лікарняній ванній. Я попросила Машу допомогти мені, бо я мовляв дуже хочу помитися. І вона швидко все влаштувала. А потім ще дуже вчасно був цей телефонний дзвінок, і Маші довелося залишити мене саму. Я зрозуміла, що це мій єдиний шанс.

Я підігнула коліна, все нижче занурюючись у вже трохи прохолодну воду. Закрила очі, розслабилася. Не дихала. Чекала такої бажаної смерті…Але за кілька десятків секунд мій організм забив на сполох через брак кисню. Інстинкт самозбереження переміг моє бажання вмерти. Я швидко виринула, роблячи глибокий вдих – один, відразу другий, третій.  Я не змогла. Я навіть цього не змогла зробити…

Я випустила воду з ванної. Сиділа, зав’язавшись в вузол. Не могла ні про що думати. Я вже дійшла до краю та зазирнула за нього. Я чула, як Назар стукав у двері, щось казав до мене. Байдуже, вже все байдуже. Всередині я вже померла.

Але кляте тіло ще жило, і воно знов буде змушувати мене дихати, їсти, ходити, бачити, спілкуватися. З цим потрібно покінчити. Назар. Нехай допоможе, він всі ці дні так намагається мені допомогти. Потрібно лише його попросити. І я попросила…

Те, що сталося потім, було якимось цунамі, що пронеслось по згарищу моїй душі. Його слова. Я не всі їх розуміла, але ті, що доходили до моєї свідомості – вражали мене в самісіньке серце. Його сльози, які, здавалося, змивали з моєї души попіл. Його очі, яки дивилися на мене, як на найбільшу цінність світу, на щось таке настільки цінне та кохане, втративши яке він впаде бездиханним.

Не сказавши мені кохаю, він сказав набагато більше! І це перевернуло мою свідомість. Шалена хвиля співчуття його болю накрила моє серце. Я простягла руку та обережно торкнулася його щоки, витираючи сльози. Назар завмер, перестав хрипіти та гикати, здається, він перестав навіть дихати. Він дивився мені в очі, не кліпаючи, і я бачила, як щось величезне, щось безмежне намагається прорватися назовні з його очей, його душі.

Захистити. Зцілити. Розрадити. З моменту його народження саме так я завжди діяла, коли з ним щось траплялося. Поранив коліно – я присідала навпочіпки, обережно мастила ранку зеленкою, дула на неї, щоб йому менше боліло, жаліла, гладила по голові. Получив погану оцінку – я втішала, допомагала вивчити урок, заспокоювала. Втомився на тренуванні – я гріла йому молоко з пирогом, укривала теплим пледом, підбадьорювала. Я завжди знаходила, чим йому зарадити. А значить знайду і зараз. Я просто не маю права його зрадити. І я не хочу цього! Не хочу? В мене нарешті з’явилося ще якесь бажання, окрім  бажання вмерти? Так, здається, так, я ХОЧУ, щоб Назару було добре. І якщо це залежить від мене – я буду поруч із ним, бо здається саме ЦЕ йому потрібно.

Боже ж мій, як же іноді незбагненно, несподівано наша душа відгукується на душу іншої людини. Ще кілька хвилин тому я була нежиттю в змарнілій оболонці, а зараз моя душа почула біль душі Назара, полинула до нього, розправила крила, щоб обгорнути його, закрити собою, захистити, вберегти.