8.

Назар

Я сиджу за столом в кутку Лізиної палати та набираю у ноутбуці свою курсову з хімії. Іноді я підводжу погляд та дивлюся поверх екрану ноутбука на Лізу. Вона лежить на широкому лікарняному ліжку, така маленька, схудла, змарніла, та дивиться пустими очима у вікно.

Вона така вже третій тиждень. Часто зависає поглядом в одній точці, дивлячись в нікуди, нічого в ці моменти не чує та ні на що не реагує. За ці два з половиною тижня, відколи вона прийшла до тями після операції, вона ледь сказала декілька фраз. Розмовляти з психологом відмовилась навідріз.

Моя тривога за її фізичне здоров’я поступово відступає, але її душевний стан мене вже не просто турбує, а по справжньому лякає. Мама теж все це бачить та розуміє, її довгі та перебільшено веселі монологи біля Лізиного ліжка не знаходять відгуку в Лізиних очах. Мама потроху здається, все частіше відвертається від Лізи, змахуючи сльози, дивиться в підлогу, кусає губи та про щось думає, хмурить брови.

Виявилося, що проблема набагато глибше, ніж здавалася ще два тижні тому. З цим потрібно було щось робити, але як допомогти людині, яка не хоче цієї допомоги?...

Ліза. Моя маленька смілива дівчинка, яка потрапила під руйнівний каток долі.  Я дивлюся на її маленьку худу руку, від якої тягнеться трубка крапельниці, та до скрипу стискаю зуби в непереборному бажанні прижатися до цієї руки губами. Обійняти Лізу, притиснутися до неї всім тілом, та забрати собі весь її біль, всі страхи та страждання. Я б без роздумів віддав всю свою кров краплина за краплиною, якщо б це допомогло їй хоч трохи. Що мені зробити для неї?! Чим зарадити, як полегшити її страждання?

Лікарі кажуть – у Лізи важка пост травматична депресія.  Потрібен час та позитивні емоції, рідні люди поруч. Рідних у Лізи нікого не залишилося. Її батько помер шість років тому, організм не зміг нескінченно виносити суміш горілки та чорної люті.

Мама Лізи померла, коли Лізі було 8. За версією слідства – впала зі сходів. Але всі сусіди та наша родина були впевнені, що це її чоловік винен в її смерті. Навмисно чи випадково – вже ніхто не дізнається, але це він її вбив. Ліза тоді повернулася зі школи та побачила маму, яка лежала перед їх будинком на дворі. Ганок у будинку був високим, на кілька сходів. Біля них мама і лежала, обличчям донизу, розкинувши руки, немов крила казкового птаха.

Соц. служби не забрали Лізу від батька алкоголіка. Навіть не поцікавилися життям дитини – є батько, то і добре. До школи дитина ходить. А те, що завжди голодна та з одягу свого вже виросла – так багато родин скрутно живуть, часи такі, кому зараз легко? Скарг до них не поступало – значить інше не їх справа.

Моя бабуся прикипіла до подружки своєї доньки, як до рідної дитини. Все частіше залишала її в себе вдома ночувати, годувала та ще і з собою їсти давала, віддавала Марійчин одяг, з якого та виросла. Але коли побачила на тілі Лізи свіжи синці від батьківських рук – в гніві швидко зібралася та пішла до батька Лізи з ультиматумом: або вона зараз веде Лізу в міліцію та знімає з дитини побої, і тоді батько опиниться за ґратами, або Ліза тепер буде жити в її родині, а він щоб навіть не наближався до них! Той був навіть радий позбавитися нахлібника, тож на тому і порішили…

Наступного дня Ліза спитала у мами, чи можна їй полежати в теплій ванні? Мама зраділа, що Ліза виявила хоч якесь звичайне людське бажання, та пішла спитати у лікаря, чи дозволить він? Лікар дав добро. Мама наповнила ванну теплою водою, благо що ванна кімната була тут своя, тільки для цієї палати.

Ліза лежала в ванній, мама була поруч, обережно, щоб не потрапити водою на пов’язку на Лізиному лобі, мила шампунем її волосся. В кишені задзвонив телефон – маму терміново викликали в її відділення.

- Я скоро, моя хороша, ти хочеш ще полежати? – запиталася у Лізи? Та кивнула у відповідь.

- Добре, Назар буде поруч, у палаті, клич його, раптом що. Не забувай, він теж майбутній лікар, йому можна.

Мама вийшла з ванної кімнати, підійшла до мене та дуже серйозно, дивлячись мені в очі, тихо сказала: - Слідкуй за нею . Її неможна залишати надовго саму, ті мене зрозумів?

Я ствердно похитав головою. Звичайно, я все розумію, Ліза не стабільна, статися може все що завгодно.

Мама пішла. Я зачекав пару хвилин, прислухаючись до тиші за дверима ванної кімнати. Потім не витримав, тихенько постукав у двері та запитав: - Ліза, ти в порядку?

Вона не відповіла. Серце тривожно заколотало – раптом з нею щось не так?!  Я постукав сильніше, – Ліза!

Знов тиша у відповідь.

- Я зараз зайду, - попередив я та повільно відкрив двері. Ліза сиділа в пустій ванній, обійнявши руками коліна. Вода з ванної вся вже пішла, тільки тоненькі струмки стікали з її мокрого волосся на спину, плечі, на все її худе тіло з жовто-синіми залишками синців.

Я з полегшенням видихнув – жива! Бо я вже надумав собі всякого, чесно кажучи. Я зняв з гачка велике махрове полотенце та нахилився над нею, обережно огортаючи її тіло. І в той момент, коли моє обличчя було зовсім близько до неї, вона раптом підняла голову, спустошено подивилася на мене та тихо сказала: - Я хочу вмерти. Допоможи мені. В мене в самій не вийшло.