7.

Ліза.

Ватна темрява, пуста та гаряча, і я в ній, ніби в якомусь коконі. Іноді до мене доносяться обривки якихось фраз , сенсу яких  я не розумію і навіть не намагаюся цього зробити. Мені байдуже, що зі мною. Я хочу лише одного – пити. Але не можу ні сказати, ні махнути рукою, та знов тону в своєму теплому коконі небуття…

…Я знов повільно виринаю в світ, повний звуків. Через закриті повіки відчуваю світло. Поруч зі мною тихо, голосів я не чую, але розрізняю тихе розмірне пікання якогось медичного приладу.

Я з великим зусиллям розліплюю повіки. Важко рухаю мутним поглядом навкруги. Біла стеля. Приглушене світло світильника. Здається вікно справа від мене. Якісь трубки, крапельниці. Я лежу на широкому ліжку, вкрита білим простирадлом. Поруч маленька койка, на ній хтось лежить на боку, обличчям до мене, піджав коліна. Назар! Він спить. Я хочу покликати його. Намагаюся видати якісь звук. Але це важко, так важко! Я знов закриваю очі та знесилено засинаю…

Коли я втретє повертаюсь в своє тіло, поруч зі мною хтось тихо розмовляє. Я чую жіночий та два різних чоловічих голоси. Мені знов дуже хочеться пити, я намагаюся привернути до себе увагу та тихо стогну. Голоси змовкають – здається, мене почули. Я повільно відкриваю очі. Коли туман  перед очима розсіюється, я бачу схвильовані обличчя наді мною. Машуня, Назар та якийсь незнайомий чоловік в білому халаті – мабуть, лікар.

Я намагаюсь розтягнути губи посмішкою, але це чомусь болісно. Облизую губи, відчуваю нитки шва на ніжній губі. Оточуючи дивляться на мене, як на якесь диво дивне, в їхніх очах плескається шалена радість.

- Лізонька, рідна, ти повернулася, - першою не витримує Маша. Вона хапає мене за руку, цілує мої пальці, плаче і сміється одночасно, - Боже, нарешті, ми так чекали. Ти два тижні була непритомна після операції. Ну нічого, тепер все буде добре, моя хороша, ти швидко одужаєш!  Ось побачиш, люба, ось побачиш!

Я переводжу погляд на Назара. Він дивиться на мене, не кліпаючи, і в його очах така велика гама емоцій та почуттів, що я не всі їх навіть можу зрозуміти. Здається, він дуже радий мене бачити. Він посміхається мені, при цьому радісно стискає в обіймах маму. Вони сміються, та навіть суворий доктор вже виглядає не таким похмурим, він протирає своїм халатом окуляри, а потім щось довго пише в своєму планшеті.  

А я відчуваю всередині себе лише туман та порожнечу. Ніяких емоцій. Ні радості, ні смутку. Зовсім нічого. Все, що я хочу зараз – це склянка води…

                                                         ***************************************

Пройшло два тижні, як я остаточно прийшла до тями після операції. Маша та Назар не на мить не залишали мене саму. Хоча б хтось один з них завжди був зі мною в палаті. Маша працювала в цій лікарні хірургом кардіологом, її дуже любили та поважали, тому їй та Назару дозволили буквально жити зі мною в палаті.

Тетянка з бабусею приходили майже кожного дня. Тетянка обов’язково приносила свіжи квіти, моя палата вже нагадувала квітковий магазин. Також вони приносили домашнє печиво або пиріг, щоб в лікарні хоч трохи пахло домом. Я завжди дякувала, але ця дяка не доходила до моїх очей – ні квіти, ні печиво не торкалися мого серця.

Мій організм потрохи відновлювався. Я відчувала, що мені вже легше підійматися з ліжка та робити свої обов’язкові кроки палатою. Хоча мене ще хтось повинен був підтримувати за плечі – або Маша, або Назар, - сама, без допомоги,  я ще була не в змозі пересуватися, ще була дуже слабка.  

Назар взагалі проводив зі мною майже весь свій час – лише кілька разів за ці дні він їздив додому змінити одяг, або в інститут -  здати роботу, яку писав на ноутбуці тут, в моїй палаті. Він, як і в дитинстві, примудрявся  в будь який ситуації встигати все, вирішувати всі проблеми, яки ставали в нього на шляху.

Маша годинами сиділа біля мого ліжка та щось мені розповідала. Вона намагалася вибирати лише світлі, добрі, веселі моменти в нашому з нею спільному минулому, старанно уникаючи важких тем та спогадів. Наше з нею дитинство, наші ігри на великому ґанку її будинку, великі таємниці, розказані пошепки вночі під ковдрою, походи на річку з палатками, маленькі приємні сюрпризи, які ми любили влаштовувати одна одній. Не дивлячись на різницю в 5 років( а в дитинстві це доволі відчутна різниця) нам завжди було цікаво та весело разом. Ми були як сестри, я залишалися дуже близькими вже в дорослому віці. Поки я не вийшла заміж…

Одного разу Маша згадала, як в 15 років шалено закохалася в нового сусіда, якому на той момент було лише 17. Вона завжди була шаленою у всіх проявах своїх почуттів, а перше кохання в 15 років взагалі зробило її нестримним тайфуном емоцій та дій.

Мені тоді було 10 років. Я на той момент вже кілька років жила разом з родиною Маші, а її мама стала для мене мамою Галею. Маша прибігала до мене в кімнату, очі її світилися від кохання та шквалу емоцій, вона не могла всидіти на місці, то і діло починала кружляти кімнатою, танцюючи та наспівуючи щось веселе. Мені також ставало весело, я раділа за неї, хоча і не могла в силу свого віку повною мірою зрозуміти та розділити її почуття.