6.

Вечір потроху опускався на міський вокзал. Помітно похолоднішало. Осіннє листя вітром носило напівпустим пероном.

Назар за весь день дозволив собі лише два рази залишити свій пост на виході з перону. Вже багато годин поспіль він уважно вдивлявся в обличчя жінок, що виходили з вагонів потягів. Звичайно, Ліза  не могла радикально змінитися за чотири роки, але все ж таки він не мав права на помилку.

Назар чекав. Кожного разу, коли прибував черговий потяг, серце Назара билося по ребрах, немов хижий звір в клітці. У скронях та вухах гулко бухало, долоні від нервування ставали вологими. Як же він хотів її побачити! Як же він хвилювався в очікуванні цієї зустрічі…

Жіночий голос з динаміка на стовпі оголосив про прибуття прямого поїзда за Києва. Назар напружився, зібрався, нервово переминаючись з ноги на ногу. За його розрахунками Ліза скоріш за все могла приїхати саме цим потягом.

Вагони повільно котилися вздовж перону, состав зупинявся. Люди поспішали знайти потрібний їм вагон – хтось зустрічав тих, хто приїхав,  хтось сам кудись збирався їхати та шукав свій вагон. Час стоянки поїзда – лише дві хвилини, тому все на пероні відбувалося  нервово та швидко.

Назар вдивлявся в обличчя, сканував, шукав, ледь не нюхав повітря. Його очі металися від однієї людини до іншої. Люди проходили повз нього, багато людей, потім сходили з перону та занурювались в вечірнє місто. Нема. Її знов нема…

Поїзд тихо рушив, потроху покотився далі за своїм звичним маршрутом. Перон майже спорожнів. Ніхто навіть схожий на Лізу не проходив повз Назара…Ну що ж, ще буде багато поїздів, буду чекати скільки потрібно – повторював собі Назар. Він вже майже розслабився, вже хотів перестати сканувати поглядом довгий перон, як майже в самому кінці, в темній зоні, вже майже за межами світла ліхтарів, побачив якийсь рух.

Він з зусиллям вдивлявся в далеку темряву. Маленька фігурка з довгим волоссям, що розвивалося на вітру , поруч з нею, здається, валіза. Фігурка стояла на місці, не рухалась, не наближалась. Але до неї ніхто не підходив, перон вже знелюдів. Назар невпевнено покрокував вперед, не відриваючи від фігурки погляд.

Коли до неї залишилося метрів 40, почало приходити впізнавання. Серце Назара пропустило удар, а потім припустило галопом. Ліза! Це була саме вона! Такого п’янкого піднесенні він не відчував вже дуже давно. Останні метри він біг, але перед нею ледь встиг зупинитися. І коли його очі пристосувалися до напівтьми - все в ньому немов застигло крижаною брилою. Слова завмерли, не встигнув зірватися з язика. Жах накрив його з головою, скував тіло, відібрав можливість рухатися.

Він вдивлявся в її обличчя, та не міг повірити в те, що бачив. Величезна зчесана рана на її лобі запеклася кривавою кіркою. Брова була розсічена, ліве око розпухло та запливло кровавим синцем. Ніс, здається, був зламаний, чорно-сині  сінці розпливлися по переніссю та під обидва ока. Нижня губа була розірвана, частина її висіла  на рваному шматку шкіри.

Та частина обличчя, що не була синьою, чорною або кривавою – була смертельно блідою. Назар бачив це навіть в напівтемряві. Ліза безсило хиталася, та дивилася єдиним вцілілим оком кудись повз Назара. Не зрозуміло було, чи бачила вона його взагалі, чи розуміла, де вона та що з нею?

Раптом її погляд почав рухатися, концентруватися та нарешті упав на Назара. Якась болісна тінь промайнула її обличчям, а потім прийшло впізнання. – Назарчик! - вона потягнулася до нього всім тілом, ткнулася скаліченим обличчям в його плече та завмерла. Він несміло, дуже обережно обома руками доторкнувся до її плечей, та відчув, що маленька фігурка почала сповзати на асфальт перона.