3.

Назар

Посеред ночі мене розбудив схвильованій голос моєї мами в сусідній кімнаті . З ким це вона в такий час розмовляє, та ще й так голосно, не боячись розбудити нас з Тетянкою та бабусю?! Я сів у ліжку, повільно моргаючи в темряві. Нічого не міг зрозуміти з тієї розмови, і через це моє хвилювання зростало. Але коли почув, що мама назвала її ім’я – мене ніби крижаною водою обдали. Лізок. Ліза. Невже ішлося про мою Лізу?!

Я підскочив з ліжка та побіг в мамину кімнату. Мама сиділа на своєму ліжку, розгублено тримала в руках телефон і дивилася перед собою. Потім повільно підняла на мене погляд.

- Це Ліза. Вона пішла від чоловіка. Але здається з нею щось дуже не гаразд, я її такою ніколи не чула. Щось трапилося, Назарчику. З нашою Лізою щось сталося. Сказала їй, щоб вона до нас їхала – вона відповіла, що приїде…

Кожне її слово віддавалося в моїх грудях немов болючий набат. Жах накривав з головою – вона в біді, а я нічим не можу їй допомогти. На що я тоді взагалі потрібен на цьому світі?!

- Де вона зараз? Де вона?!? – я вже кричав, навіть не намагаючись стриматися.
- Я нічого більше не знаю, синку. Вона майже нічого не сказала. Лише  те, що вона пішла від нього та що приїде до нас. А ще вона дуже сильно плакала. Дуже сильно…- мама дивилася на мене з жахом та відчаєм, - Що ж це коїться, синку, що ж це коїться?

В кімнату забігли Тетянка на бабуся. Мабуть, мої крики таки їх розбудили. Заспані стурбовані очі дивилися на нас з мамою, намагаючись зрозуміти, що сталося. 

- Наша Ліза телефонувала. В неї якась біда. Вона їде до нас…- сказала мама.
- Ой, лишенько, - бабуся схопилася за серце та важко сіла на стілець. 
- Зараз твої ліки принесу – Тетянка побігла на кухню та загриміла дверцятами кухонних шаф.
- Я зранку підготую її кімнату. Як добре, що ми там нічого змінили, нехай почуватиметься як вдома, - здавалося, мамі було легше, коли вона намагалася щось спланувати.
- Дівчинка наша люба, як же так, як же так…. , - бабуся качалася зі сторони в сторону, немов маятник.
- Бабуня, випій, будь ласка, - Тетянка принесла ліки та склянку з водою.

Я намагався зібрати себе до купи. Виходило не дуже, я ходив по кімнаті взад - вперед, немов навіжений. Потім не витримав та вибіг на двір, вдихнув свіже повітря, трохи охолонув. За п’ять хвилин повернувся до маминої кімнати та об’явив: - Зараз всім спати, ми потрібні їй сильними. Їй буде потрібна наша допомога, а не наші соплі. Тому всім відпочивати. Зранку все вирішимо.

Мої дівчата вже звикли до мене прислухатися, все своє життя я був єдиний чоловік у цьому домі. Я відчував відповідальність за них, я завжди був їх захистом та допомогою. Так ми і жили: я та три моїх дівчинки – мама, сестричка Тетянка та бабуся. А ще чотири роки тому тут з нами жила четверта моя дівчинка – моя Ліза, подруга моєї матері. Та, яку я кохав більше за своє життя, але вона про це навіть не здогадувалася…

*******************

Сам я, звичайно, так і не зміг цієї ночі заснути. Думки скакали в просторі і часі. Я намагався вгадати, що могло статися з Лізою в тому Києві, але варіантів в мене було багато, а інформації ніякої. Тому я постарався не накручувати себе дарма та спланувати, що я можу реально зробити в цій ситуації. 

Потім мені пригадався той день, коли я бачив її востаннє – день їх з тим клятим Андрієм весілля. Вона була така щаслива, весела, вся ніби світилася своєю закоханістю в жениха, постійно торкалася до нього та заглядала йому в очі. Він же був задоволений та в гарному настрої, обіймав  її, цілував напоказ, кружляв її в танці, щоб всім показати, яку гарну пташку нарешті спіймав. До речі вони влаштували два весілля – одне тут, в нашому місті, для нас, провінційної рідні нареченої, а інше там, в Києві, для гостей, гідних входити в коло його друзів…

За все весілля я ледь промовив пару фраз. Я не хотів псувати їй свято своєю кислою пикою, тому намагався триматися як подалі, зайнявши місце вкінці столу біля виходу. Я відчував, що втратив її, і нічогісінько не міг з цим зробити. 

Мені було лише 17, їй 27, йому, столичному багатію – 32. Він причаровував її майже рік, з того часу, як приїхав в наше місто у справах свого бізнесу. Він побачив гарну провінційну дівчину – милу, добру, спокійну, поступливу, - і вирішив, що вона буде достатньо красивою та зручною  дружиною. 

Я розумів тоді, що моя неприязнь до нього – це не лише тільки ревнощі. Я нутром відчував його подвійне дно, його жорстку оборотну сторону. За тиждень до їх весілля я навіть набрався сміливості та висказав Лізі, що вона робить помилку, закохавшись в нього. Що він – не та людина, яка їй потрібна! Але вона розсміялася з моїх слів,  розтріпала моє волосся, погладила по щоці і відповіла: - Ти надто піклуєшся про мою безпеку, мій любий захисник. Все буде добре, дитино, все буде добре!...

Вона часто називала мене дитиною, знала, що я це не люблю и обов’язково відповім, що я вже давно не дитина, але все одно так на мене казала. Для неї це була ніби мила гра, а для мене – завжди болісне нагадування, що вона не бачить в мені нікого іншого, окрім того маленького хлопчика, який зростав з нею поруч, на  її очах…

Як тільки замерехтів світанок, я вже був на порозі нашого будинку. Мама з кухні гукнула мене, - Синку, хоч поснідай, будь ласка! 
-Ні , дякую, нічого не хочу.
Вона з сумом подивилася мені в очі, нічого не питаючі. Вона і так все про мене знає, все розуміє. Не питає навіть, куди і навіщо я зараз іду. Киває мені головою та зачиняє за мною двері.

Я прихожу на ще майже пустий залізничний вокзал. Все, що я можу зараз зробити – це чекати тут на неї, зустрічаючи всі потяги з потрібного напрямку, і дуже сподіватися, що вона обрала потяг, а не автобус. 
І я чекатиму. Я житиму на цьому вокзалі, якщо це буде їй потрібно…Моє серце зараз злітає до небес від радості, що я ось-ось її побачу, та в падає в чорну прірву через те, що з нею трапилася біда…