2.

Ліза.

Якимось дивом санвузол в цій дірі був не спільний на поверсі, а в кожному номері свій. Я потягнула своє болюче тіло до ванної кімнати. Вода в крані була тільки холодна, майже крижана, і я не ризикнула ставати під душ, такий екстрім зараз навряд витримаю . 

Зняла білизну – труси і прокладка знову були всі в крові та в якихось кривавих шматках та згустках – шматках моєї дитини…Відчула, що свідомість намагається залишити моє тіло, увімкнула воду та почала бризкати собі на обличчя. Мені потрібно зараз триматися, бути сильною! 

«У тебе вийде, не хвилюйся, ти зможеш» - знов у голові пролунали слова, яки мені багато років тому сказав маленький хлопчик з надзвичайно гарними, майже срібними, незвичайними сірими очима. І хоча сказав це він на рахунок дитячого комбінезону, який я ніяк не могла на ньому застібнути і тому вже почала нервувати, але цю фразу я несу через все своє життя, і якимось дивом вона завжди для мене працює, заспокоює, надає нових сил!

Я змінила білизну і прокладку. Дуже потрібно, щоб кровотеча спинилася, мені ще треба вранці якось добратися до вокзалу. Дуже боліла голова та ребра, і це мене так само насторожувало.

Звичайно, в нормальному світі я зараз повинна бути в лікарні, а поруч повинен бути поліцейський, який бере у мене свідчення про те, що зі мною сталося. Але в моєму світі це, нажаль, не спрацює. Мій клятий чоловік має два чудових важеля – знайомства та гроші. 

Рік тому я вже спробувала зняти побої та написати на нього заяву до поліції. Закінчилося це все тим, що моя заява чарівним способом зникла, а ось проти мене самої поліція відкрила справу нібито за систематичні крадіжки з супермаркету. І що саме цікаве, навіть куча свідків тих крадіжок знайшлась, та цікаві відео з камер відеоспостереження супермаркету зі схожою на мене дівчиною…Цю справу мій чоловік нібито пригальмував і тримав її про запас як батіг, на випадок, якщо я буду поводитися не так, як йому хочеться…

Я прилягла на ліжко і поклала руки на живіт. Здавалося, що в мене всадили ніж та повільно його повертають. Але невимовно, незрівнянно  більшим за фізичний біль був біль від думки про те, що я втратила свою дитину. Мені 31 рік, і це була моя перша, така довгоочікувана вагітність. Роки обстежень, десятки лікарів, курси лікування, яки ні до чого не приводили. І знову все по колу - нові ліки, процедури, та знов марні сподівання…Моє особисте пекло... 

Важко було зрозуміти, чи хотів мій чоловік мати дитину. Він навідріз відмовився проходити обстеження, категорично заявивши, що особисто в нього все гаразд. На моє лікування грошей ніби не шкодував, але дуже любив мені цим дорікати – бездітна, безплідна, пуста, тільки марно гроші з нього тягну, а народити йому сина, спадкоємця не можу. Інша би руки йому цілувала, ноги мила та воду пила за те, що не кидає мене, таку браковану, ще і гроші шалені на вітер пускає.

З часом я і сама почала дивитися на  себе як на помилку, яка не заслуговує любові. Вважала, що чоловіки люблять за щось, а мене, мабуть, і не було за що. Бо з кожним роком мені все важче ставало йому хоч чимось догодити…

Я спробувала перевернутися на інший бік і знов відчула різкий біль в грудях. Мабуть ребра таки зламані. Андрій, клятий ти виродок, щоб тобі пусто було на цій землі! 

Дуже хотілося плакати, але ніби якась кам’яна стіна знов закрила білий світ від моєї душі. А за стіною нічого: випалений степ, мертва земля, та чорні ворони кружляють  в димному небі…Нема де там взятися сльозам, нема кому принести мені полегшення…