1.

Маленька напівтемна кімната дешевого готелю пропахла тютюном та пліснявою.  Вхідні двері голосно проспівали щось сумне та скрипуче, коли Ліза увійшла в номер та занесла свою валізу. Її ніяк не турбували ні обстановка, ні запахи кімнати. Вона навіть дихати на повни груди зараз не могла – біль та тваринний страх скували  її тіло та розум. Вона почувалася маленьким звірятком, який втік від хижака та забився у випадкову норку. Будь де їй зараз буде краще, ніж поруч з ним! 
Їй захотілося як в дитинстві залізти в шафу, обійняти коліна руками і майже не дихати, щоб той, хто її шукає, не зміг її знайти…

Вона присіла на ліжко. Холодні долоні безвольно лягли на коліна. Голова була важкою, ватною, думки ніяк не хотіли зібратися та допомагати вирішити, що ж їй робити далі. 

В пам’яті випливали уривки минулого: її дім, якого більше нема, теплі руки мами, які вже ніколи її не обіймуть…Її чоловік - ще тоді, коли він був, здавалося, ніжним та турботливим. 4 роки їх спільно сімейного життя…Все це зараз відчувається таким далеким, нереальним, ніби і не з нею це все було… 

Вона важко підвелася і підійшла до вікна. На вулиці вже темно, але це місто ніколи не спить. Снують машини, кудись поспішають люди – у всіх свої справи, своє життя. 

В неї теж ще сьогодні вранці була родина, дім – принаймні, так їй здавалося, так вона заставляла себе думати. Так вона кожного разу себе втішала, цім клеєм збирала до купи уламки свого серця. Але сьогодні ця бульбашка переповнилася і луснула…

І ось зараз Ліза стоїть тут, в темряві і тиші, знесилена і роздавлена болем, який він їй заподіяв. І розуміє, що нізащо в житті вже не повернеться до нього! Вона краще буде жити на вулиці, буде важко працювати по 20 годин на добу, вона пішки пройде тисячі кілометрів – але зможе вирватися, зможе вижити, зможе перемогти, зможе те, чого  не змогла її мама…

Вона дістала свій мобільник і відшукала в телефонній книжці знайомий номер. Машуня…Ніби промінчик сонця ласкотнув по серцю. Її найкраща, та що там – єдина в житті справжня подруга. Навіть більше – її друга родина, яку колись давно їй, мабуть, янгол підшукав, щоб вона теж могла відчути родинне тепло, щоб її дитяче серденько пізнало, як це – бути серед люблячих тебе людей, яким не байдуже, де ти і що з тобою…

Подивилася на часи на екрані телефона: друга година ночі. Якось дуже не вчасно для телефонних дзвінків…Але до ранку вона не дотерпить, збожеволіє. Маша зараз або спить, або на чергуванні в лікарні. Вибач мені, люба, що потурбую, але ти в мене остання надія…
Ліза закусила губу та нажала на кнопку виклику. Один, два, три, чотири гудки – з кожним гудком зростав тяжкий сором за цей нічний дзвінок. Вона вже занесла палець, щоб дати відбій – і раптом з трубки почувся до болі рідний, трохи сонний і стурбований голос: - Лізок, рідна! Що трапилось?!

І ніби якийсь шлюз в душі відкрився, ніби прорвало греблю сліз – Ліза розридалась голосно, по дитячому, схлипуючи та витираючи ніс тильною стороною долоні. – Машунь, я…я пішла від нього, - заїкаючись, тільки і змогла сказати вона.

- Негайно приїжджай, чуєш? Чи тебе потрібно забрати? Де ти? Як ти? – тривожний потік запитань лився зі слухавки. І з кожним словом Лізі ставало легше – вона не одна. Вона потрібна. ЇЇ не кинуть в цій біді. 
- Я приїду… Дякую….я приїду , - Ліза більше нічого не могла з себе вичавити. Але цього було вкрай достатньо зараз: вона їде додому!