Розділ 21. За крок до падіння

Кіра досі не прийшла повністю до тями. Щось робила, їла, пила ліки — і все механічно,  ніби в тумані. Вона постійно прислухалася до себе, до своїх відчуттів — намагалася вловити ще якісь ознаки божевілля. Виглядала такою замисленою, заглибленою в себе, що з боку дійсно здавалося, що дівчина трохи не в собі. 

А до всього ще в будинку зник інтернет. Дядько за сніданком бідкався, що десь, певно порвався кабель, треба викликати ремонтників, а мобільний тут не ловить… 

Кірі так хотілося написати Олегу, але скільки вона не оновлювала пошту, сподіваючись на диво — що інтернет з’явиться, але це не принесло жодних результатів. 

Вона сиділа так за столом, поклавши голову на руки, коли до кімнати увійшла тітка з тацею, на якій стояла чашка чаю і  тарілочка з печивом. 

 — Щось ти сьогодні сумна, Кірочко, — вона поставила тацю на стіл перед дівчиною. — Ось я тобі заварила трав’яний чай, спробуй, дуже смачний. І печиво, твоє улюблене, спекла. 

 Кіра не любила вівсяне печиво, просто тітка чомусь вбила в голову, що воно їй до смаку. Але сперечатися їй було лінь. 

 — Дякую, — пробурмотіла вона. 

 — В тебе нічого не болить? Може, дати таблетку? — допитувалася тітка Оксана. 

 — Ні, спасибі, нічого не треба, — Кірі хотілося зараз лише одного — щоб тітка пішла і залишила її в спокої. 

 — От шкода, що ти погано почуваєшся, — тітка похитала головою. — А ми думали повезти тебе до університету на день відчинених дверей… 

Кіра одразу стрепенулася і сіла рівно, уважно дивлячись на свою співрозмовницю:

 — Правда? Мені дозволять поїхати в місто?

 — Хтозна тепер, мені не подобається твій вигляд, — тітка скрушно зітхнула.  — Може, й не варто нікуди виїжджати, я не хочу, щоб тобі погіршало. Одразу багато нових вражень, зміна обстановки — це все може стати стресом. А в тебе така вразлива психіка…

 — Я чудово почуваюся, — швидко сказала Кіра. — Дуже хочеться подивитися на університет. Я зможу навчатися очно, ходити на пари?

 — Ну, якщо тобі дозволить лікар, то зможеш, —  тітка усміхнулася. — Але про це ще рано говорити. Зараз тобі треба відновлювати здоров’я і  менше нервувати. Якщо ти пообіцяєш пити всі ліки, не відлинювати, як два дні тому, то, цілком можливо, завтра можна буде відвідати університет…

 — Дякую! — Кіра встала зі стільця і обняла тітку. Вона не любила її, трималася завжди осторонь, але зараз хотіла переконати, що почувається добре і не нервує більше. — Я дуже рада, я чудово почуваюся!

Тітка теж обійняла її у відповідь. От тільки якби Кіра цієї миті побачила її обличчя, вона б дуже здивувалася тому виразу справжнього торжества, яке з’явилося на ньому…

***

Коли тітка вийшла, Кіра відчинила шафу і почала щось там шукати. Якби тітка Оксана зараз зазирнула  до кімнати, вона б подумала, що її племінниця обирає одяг, який хоче вдягнути на день відчинених дверей. Та насправді Кіра робила щось інше. Дівчина взяла свою сумку, радіючи, що вона досить об’ємна, і швидко складала туди найцінніше —  фотоальбом зі світлинами її батьків, мамин записник з кулінарними рецептами, маленького плюшевого ведмедика з сердечком у лапках, якого їй на десятий день народження подарував тато…

Кіра твердо вирішила, що сьогодні останній день, який вона проведе у цій лісовій в’язниці. Вже скоро все в її житті кардинально зміниться. Бо вона зробить усе, щоб завтра, в місті, втекти від родичів, котрі стали її тюремниками…